Публікації

Жертви польсько-радянської війни та їхнє вшанування на Житомирщині

Для українсько-польської співпраці 1920 рік став визначальним. 21 квітня було укладено Варшавський договір або Пакт Пілсудський – Петлюра, відповідно до якого Юзеф Пілсудський визнав Українську Народну Республіку, а 24 квітня підписано військову конвенцію щодо спільної боротьби українських і польських військ проти більшовиків. Хоч угоду засуджували та критикували багато знакових постатей, зокрема, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Ісаак Мазепа, однак у ситуації, яка склалася, варто відзначити, що Симон Петлюра намагався через союз з Польщею відновити повноцінно державність УНР, не дивлячись та поступки польській стороні у територіях Східної Галичини та Волині.

Основним епізодом польсько-української співпраці є Київський похід і здобуття столиці 7 травня. Урочистий військовий парад з нагоди визволення Києва від більшовиків було проведено на Хрещатику 9 травня. Контрнаступ Червоної армії докорінно змінив хід подій, 12 травня столицю було втрачено. Житомир перебував під контролем польської армії з 26 квітня до 12 червня. Критичність фронту можна уявити в швидкій динаміці наступу більшовицьких військ – вже 13-25 серпня відбулася вирішальна Варшавська битва.

В ході спільного наступу у квітні 1920 року фронт охоплював територію Волині-Житомирщини, зокрема було проведено військові кампанії зайняття Житомира, Коростеня, Бердичева.

Спільні військові дії стали виразником прагнення обох народів об’єднатися у спробі боронити свободу і незалежність від червоного терору та більшовицької експансії. Польські військовики віддавали свої життя, борючись не лише за власну державу, а й за вільну Україну. Більшість могил польських військових залишилися забутими в радянські часи. Віднайдення цих братських могил, вшанування солдатів – визнання спільної братерської боротьби. Пам'ять, вшанування військових – не лише данина минулому, а нагадування того, що в єдності й солідарності – наша сила.

Загалом у боях за відроджену Польщу протягом 1918-1920 років загинуло близько 100.000 осіб. На Житомирщині такі поховання часто були таємними через побоювання реакції зі сторони більшовиків. В подальшому про полеглих в боях польських військових практично не згадували і більшість поховань до сьогодні залишається невідомою.

Внесок у збереження пам’яті про загиблих польських військових в боях з більшовиками зробила громадська організація «Житомирська обласна Спілка поляків України» (ЖОСПУ). Масовою стала акція спілки зі вшанування загиблих до 100-річчя польсько-більшовицької війни.

Наразі в Житомирській області встановлено чотири цвинтарі польських військових, які загинули у 1920 році, в Житомирі та селах Сусли (Звягільський район), Новий Дорогинь (Коростенський район), Рудня-Баранівська (Новинська сільська рада, Ушомирська громада, Коростенський район). Останній населений пункт практично зник, оскільки в селі проживає лише одна особа. 

На римо-католицькому цвинтарі в Житомирі є братська могила 33 польських солдатів. Ще одну могилу вказав ветеран полонійного руху Житомирщини Франц Бжезицький. На першій могилі зусиллями ЖОСПУ було встановлено пам’ятний хрест.

В Коростені, ймовірно, теж є поховання польських військових. Старий цвинтар (розташований поблизу залізничного вокзалу) містить польський сектор. За свідченнями місцевих мешканців, тут поховані польські солдати.

У селі Рудня-Барановська Коростенського району поховано до 170 польських солдатів. Інформацію про те, що на цвинтарі в селі знаходяться останки солдатів Війська Польського, у 2013 році підтвердила також Зофія Кубельська, 92-річна мешканка Коростеня, яка раніше проживала в Рудні. Вона розповіла, що її батьки багато років вели список загиблих солдатів, але через складні часи радянської дійсності цей список був переданий до римо-католицької парафії Коростеня, де, на жаль, він був втрачений. За словами жінки, польські солдати були розгромлені підрозділом Червоної Армії під командуванням Будьонного. Зі сторони польської армії у боях з частинами Будьонного поблизу міста Коростень та села Рудня-Барановська брали участь 2-й, 12-й та 14-й уланські полки, а також 2-й кавалерійський полк. Марія Новіцька, остання мешканка села, повідомила, що хрест на братській могилі багато разів знімали невідомі. Наразі на братській могилі встановлено дерев'яний хрест.

Про могилу в селі Новий Дорогинь розповів мешканець села, православний священик Іван Голуб. Саме він вказав на місце поховання польських кавалеристів, які загинули в боях з військами Будьонного. За розповіддю вчителя історії місцевої школи Григорія Ладошка, сутичка почалася, коли польський солдат тікав від озброєного шаблею козака і в якийсь момент застрелив його. Більша група переслідувала поляків, яких було менше, і вони втікали в бік лісу. У бою загинуло близько двадцяти солдатів. Місцеві жителі, ризикуючи життям, зібрали тіла загиблих, загорнули їх у простирадла та поховали на цвинтарі у братській могилі, на яку поклали червоний гранітний камінь. Завдяки зусиллям Коростенської спілки поляків України на цвинтарі у 2019 році було встановлено хрест на згадку про польських солдатів, які загинули у польсько-більшовицькій війні.

Найбільше опіки над могилами загиблих польських військових було від жителів села Сусли Звягільського району. Перша документальна згадка про село датується 1796 роком, а вже у 1807 році тут поселилися перші польські колоністи. У другій половині ХІХ століття поляки переїжджали з Привіслянського краю. Станом на 1927 рік в селі мешкало 1050 поляків (всього населення села склало 1265 мешканців). Сусли залишалися переважно польським поселенням до Чонобильської трагедії, після переселення жителів радіаційно забрудненої зони національний склад села змінився. Зараз населення села становить близько 1100 осіб.   

В Суслах є дві могили польських солдатів Синьої армії генерала Юзефа Галлера, на місцевому цвинтарі та могила при в’їзді до села.

27 червня 1920 року в селі Сусли, розташованому за 6 км від Звягеля, 1-ша рота 13-го саперного полку зіткнулася з чисельно переважаючою кавалерією Будьонного. Це сталося під час відступу польських військ з Києва. В результаті сутички загинули 62 солдати Галлера, яких поховали в безіменній могилі на цвинтарі та встановили дерев'яний хрест. У 1960-х роках могила була зорана, а заховані останки загиблих розкидані. Польські жителі села зібрали їх і поховали.

У 1993 році, завдяки зусиллям покійного Яна Стипули, члена Сейму Республіки Польща, та влади, на могилі було встановлено чорний гранітний хрест. Імена похованих були реконструйовані завдяки праці іконописця Губерта Кампи, президента фонду «У благословенному мистецтві».

Губерт Кампа – іконописець, волонтер, капелан у Християнській службі порятунку (міжконфесійне служіння українських християн), за самовизначенням «Людина контрастів. З Головою та Пензлем у Вічності та Тілом серед війни, страждань та болю Життя». До речі, на переговорах у Саудівській Аравії очільник МЗС України Андрій Сибіга подарував главі Держдепартаменту США Марко Рубіо Маріупольську ікону Богоматері, її на дошках від скрині з-під боєприпасів написав Губерт Кампа.

Губерт Кампа створив сторінку на Фейсбуці «Zapomniani Niezapomniani 1920», яка присвячена вшануванню 62 польських вояків 1-ї роти 13-го саперного батальйону.

Завдяки ініціативності Губерта Кампи вдалося досягнути результатів, упорядкувати могили, деталізувати імена, події, створити відеоролики в пам'ять про загиблих, а 26 червня 2021 року в костелі в Суслах встановили таблички із символами Чотирьох Євангелістів та іменами двох командирів 1-ї роти 13-го саперного батальйону, які загинули 27 червня 1920 року. Гжегож Сікорський та Казимир Зеньчак були поховані навіки у вищезгаданому селі разом із 60 саперами. Меморіальні дошки були встановлені за фінансової підтримки Фонду «In Blessed Art», Генерального консульства Республіки Польща у Вінниці та Польського бізнес-центру «World».

Хочеться висловити сподівання, що в подальшому науковці, представники громадського сектору та влада зможуть разом реалізувати заходи з виявлення інформації про польські жертви війни, провести необхідні ексгумації та встановити меморіальні пам’ятники. 

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Антон СИЧЕВСЬКИЙ

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 28.04.2025. URL: https://www.history.zt.ua/2025/04/zhertvy-polsko-radianskoi-viiny-ta-yikhnie-vshanuvannia-na-zhytomyrshchyni.html

Економічні аспекти Голокосту у Житомирі (до Дня пам’яті жертв Голокосту)

27 січня у всьому світі вшановується пам’ять жертв Голокосту.

Під час Другої світової війни було знищено 6 мільйонів євреїв, геноцид спрямовувався і проти ромів, сінді, людей із психічними хворобами, представників ЛГБД спільнот та Свідків Єгови. Підставою для знищення євреїв були як ідеологічні звинувачення (їх пов’язували із поширенням ідей та практик комунізму), так і більшою мірою економічні причини. Щодо представників інших груп – їх називали «загрозою суспільної моралі» та/або неповноцінними, а їх життя – «негідним». Інформацію про точну кількість всіх жертв геноцидних практик нацистів на сьогодні складно встановити. Щодо кількості вбитих на території України євреїв, вважається що загинули більше 1,5 мільйона.  

Попри завершення Другої світової війни у 1945 р. та проведення гучних трибуналів над військовим злочинцями, ідея запровадження єдиного Дня пам’яті загиблих в результаті одного із найжахливіших геноцидів ХХ ст. виникла лише на початку 2000-х рр. Саме цього дня, у 1945 р. підрозділи 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті, що розташовувався на території Польщі – Аушвіц-Біркенау.

Проблеми геноциду, вигнання, біженства, втрати рідних та власних домівок набули особливого звучання в умовах сучасної війни, коли українцям, в умовах російської агресії проти нашої держави, доводиться переживати та проживати подібні трагедії, пов’язані із війною. Путін та його поплічники намагаються знецінити українців та нашу країну, вдаючись до найганебніших практик на окупованих територіях України. За зразок вони використовують нацистські прийоми знецінення та знелюднення євреїв під час Другої світової війни. Серед іншого, і ті, які   пов’язувалось із злочинами економічного характеру.

Житомир та його мешканці, як місто,  яке одне із перших потрапило під окупацію на території колишньої підрадянської України, є типовим прикладом здійснення подібних злочинів.  Фактично, з перших днів окупації (місто було окуповано 9 липня 1941 р.), відбулись перші акції  знищення євреїв. Створення гетто стає ще однією невід’ємною рисою окупації. В Житомирі гетто  з’являється у районі вулиць Чуднівської, Островської та Катедральної. Перші показові розстріли відбуваються вже 19 липня. Цього дня розстріляли 100 євреїв, яких звинуватили у співпраці з партизанами та організацією підпалів у місті. Як стверджує у своєму дослідженні А. Круглов, масові розстріли відбулись 9 вересня 1941 р.

Євреїв у всіх місцях їх компактного проживання заставляли збиратись у конкретно визначених місцях під приводом переселення (найчастіше, мова йшла про Палестину). Звісно, що люди, які збирались виїздити, брали із собою найцінніше. Коли їх привозили до місць розстрілів, всіх заставляли задавати гроші та коштовності. Приховати щось було неможливо, оскільки наступний етап приниження пов’язувався із вимогою роздягнутись. Всі особисті речі: одяг, білизна, взуття ретельно сортувались, описувались та передавались у відповідні інстанції, що відповідали за подібний вид «розв’язання» економічних проблем країни, що воює. Як стверджує у своєму дослідженні А.Гольштейн, перший розстріл в Житомирі приніс «рясні жнива»: їх вага склала від 50 до 60 тис фунтів. Частина готівки передавались членам зондеркоманди 4 а. Але більшість цінних речей, золото призначались для «німецького благодійного фонду». Вилучені цінності пакували в ящики і відправляли до Управління здобиччю Рейхсказначейства в Берліні. Як бачимо, німці створили систему, яка будувалась на пограбуванні та здійснювалась із властивою німцям скрупульозністю. Ці аспекти Голокосту менш відомі широкому загалу, оскільки пограбування відбувались систематично на території всіх країн, окупованих нацистами. Стосувались вони і витворів мистецтва, релігійних коштовностей, частина з яких представлені у сучасних приватних та колекціях європейських музеїв. Це аспект робіть зрозумілим прагнення окремих урядовців (у різних країнах, включно із США, на території якої також є цінності, що пов’язуються із наслідками Голокосту) не загострювати ці питання. Час, відсутність необхідних документів, які підтверджують власність, відхід у небуття не лише власників, а й більшості спадкоємців, складність судових процедур та не зацікавленість сучасних власників у проведенні розслідувань, є основними проблемами, які гальмують проведення процедур компенсацій, реституцій та повернення законним власникам. Саме тому, органи прокуратури України та інші відповідальні структури мають ретельно фіксувати всі злочини, які здійснюються на території окупованих частин України, особливо пов’язані із музейними колекціями, церковними цінностями, архівами та іншими важливими для збереження як національного культурного спадку так і національної ідентичності речами.

На жаль, попри прийняття міжнародних резолюцій ООН щодо Голокосту, серед підписантів яких була і росія, у випадку цієї країни, ця жахлива сторінка історії не перетворилась для її керманичів на пересторогу щодо небезпек, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Вікторія ВЕНГЕРСЬКА

Фото: Офіс Президента України

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 27.01.2025. URL: https://www.history.zt.ua/2025/01/ekonomichni-aspekty-holokostu-u-zhytomyri-do-dnia-pamiati-zhertv-holokostu.html

Депортація населення Житомирщини на примусові роботи до Німеччини (1941–1944 роки)

Чисельність депортованого українського населення на примусові роботи до Німеччини

У роки Другої світової війни нацисти здійснювали масове примусове переміщення трудових ресурсів із окупованих територій до Третього Райху. Після провалу «бліцкригу» та переходу до затяжної війни на Сході нацисти уже в останні місяці 1941 року зіткнулися з дефіцитом робочої сили в самому Райху. Для розв’язання цієї проблеми було започатковано програму переміщення «трудових ресурсів» (місцевих чоловіків та жінок переважно віком від 16 до 55 років) із окупованих східних територій для їх використання у промисловості та сільському господарстві. Найбільший відсоток таких осіб («остарбайтери», або «робітники зі Сходу», як їх називали окупанти) було переміщено з окупованої України – загалом 2,4 млн. Із території Житомирської області з кінця 1941 року до початку 1944 року до Німеччини було відправлено 75 535 осіб (із них станом на 1 квітня 1946 року повернулося лише 50 328 осіб).

Початок переміщення «трудових ресурсів» із Житомирщини

Серед населення Житомирської області пропагандистська кампанія із добровільного набору на роботи до Німеччини розпочалася наприкінці 1941 – на початку 1942 років. Через численні газети, плакати, листівки, а пізніше й через радіо, кінохроніку та деякі форми усної пропаганди жителі окупованих територій запрошувалися на працю в Райх, яка нібито мала матеріально забезпечити як самих працівників, так і їхні сім’ї. Не маючи реального уявлення про ставлення нацистів до «трудових ресурсів» зі Сходу, частина осіб із Житомирщини наприкінці 1941 – на початку 1942 років, піддавшись на пропагандистські заклики, виявила бажання добровільного від’їзду на роботу. Зокрема, у Житомирі перша група остарбайтерів була відібрана для відправки біржею праці 9–10 січня 1942 року.

Кількість добровольців, спрямованих до Німеччини в цей час, не могла забезпечити потреб нацистів у робочій силі. Тому 26 січня 1942 року господарський штаб німецького командування на Сході у секретній інструкції вимагав: «Якщо число добровольців не виправдає сподівань, то згідно з наказом під час вербування необхідно застосовувати найбільш строгі заходи». По суті, ця вимога передбачала перехід до примусовості у проведенні трудових мобілізаційних заходів серед населення окупованих територій.

Перехід до примусових масових мобілізаційних кампаній

20 квітня 1942 року головний уповноважений з використання робочої сили Фріц Заукель розіслав німецьким урядовим та військовим органам таємну «Програму головного уповноваженого з використання робочої сили». У документі відзначалося: «Конче необхідно використовувати в окупованих радянських областях наявні людські резерви. Якщо не вдасться добровільно залучити потрібну робочу силу, то необхідно негайно приступити до мобілізації і примусового підписання індивідуальних зобов’язань». Уже в березні 1942 року на Житомирщині нацисти започаткували примусові масові переміщення населення на роботи до Німеччини. Нерідко такі акції, які проводилися гітлерівцями, перетворилися на масові облави на місцевих жителів. У жовтні 1942 року нібито під виглядом колгоспних зборів окупанти зібрали жителів двох сіл Ярунського району й таким чином «мобілізували» 250 селян; 29 жовтня 1942 року у Звягелі та 14 й 16 листопада 1942 року у Бердичеві відбулися облави в кінотеатрах. Особливо масштабними нацистські «полювання» за робочою силою стали із квітня 1943 року.

Основні способи ухилення від депортації

Для місцевого населення відправка на роботу до Німеччини сприймалася як вирок, тому багато хто намагалися від неї ухилитися. Чи не найпоширенішою формою спротиву стали штучні каліцтва, які зумовлювали тимчасову або й постійну непрацездатність. Часто особи, які підпадали під мобілізацію, свідомо наносили собі травми, пили оцет, різного роду настоянки, що порушували біологічні процеси організму; обробляли штучно створені рани каустичною содою (гідроксид натрію), яка призводила до сильних хімічних опіків тощо. Нерідкими були випадки, коли подібні дії над власними дітьми вчиняли батьки; задокументованими є факти такої «допомоги» українськими лікарями.

Відносно поширеним явищем стала видача місцевими лікарями, які через брак німецьких фахівців були включені до складу медичних комісій з набору робочої сили, фіктивних довідок про непрацездатність.

Іншим способом легального уникнення мобілізації була робота на місцевих промислових об’єктах, перебування на певних посадах у сфері сільського господарства. В основному мобілізація молоді, яка працювала на підприємствах регіону, розпочалася з кінця літа – осені 1943 року. У кожному конкретному випадку питання звільнення особи, яке залежало від незамінності робітника, вирішувалося під час роботи комісії спільно з керівником підприємства або його представником.

Певний час під мобілізацію не потрапляли особи, які перебували у шлюбі, та матері, на утриманні яких були діти до 12 років. Ці обставини сприяли деякому зростанню кількості шлюбів та народжень дітей. Проте згодом вимога мобілізації лише неодружених осіб була відкинута. Окрім депортації одного із членів подружжя, на роботу до Райху почали відправляти молоді родини та навіть вагітних жінок.

Можливістю уникнення депортації став підкуп відповідальних за мобілізацію осіб, серед яких поліцаї, старости, керуючі будинками, працівники біржі праці тощо. Для підкупу використовувалося усе, що могло їх зацікавити. Зазвичай це були гроші. У Житомирі відкупитися від депортації можна було сумою у розмірі від 5 тис. крб. до 10 тис. крб. Проте відкупитися здебільшого можна було тимчасовою, до наступної мобілізаційної кампанії.

Для уникнення мобілізації деякі жінки намагалися налагодити особистісні стосунки з німецькими військовими та працівниками цивільних установ. У середині 1942 року керівник допоміжного управління Звягеля повідомляв гебітскомісара, що при черговій відправці до Німеччини багато військових та інших установ, окремі офіцери і солдати через особистісні мотиви намагалися захистити жінок від депортації. Однак їхня протекція переважно не приносила бажаних результатів.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Сергій СТЕЛЬНИКОВИЧ

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 24.05.2024. URL: http://www.history.zt.ua/2024/05/deportatsiia-naselennia-zhytomyrshchyny-na-prymusovi-roboty-do-nimechchyny-1941-1944-roky.html

Винищення пацієнтів психіатричних медичних установ на окупованій нацистами території України у 1941–1944 рр.

Упродовж 1939–1945 років у межах кампанії, санкціонованої особистим підписом А. Гітлера, нацисти знищили приблизно 300 тис. осіб з інвалідністю, з них 216 тис. – у Німеччині й анексованій Австрії, і майже 70 тис. – в інших країнах Європи. У ІІІ Райху, щоб увести в оману родичів жертв, застосовували як привід «евтаназію» (проект під назвою «Акція Т 4»). Натомість у Східній Європі це було неприховане й публічне масове вбивство, після якого буквально ніхто не виживав.

Вивчення цієї теми істориками в незалежній Україні та історична пам’ять про неї пройшли певний шлях. Окремі звернення українських дослідників до теми примусової евтаназії людей із фізичними та психічними хворобами, в умовах нацистської окупації, датуються 2000-ми – початком 2010-х років. Важливим аспектом вивчення та осмислення зазначеної теми є те, що за досвідом самої Німеччини, у цьому процесі безпосередню і, напевно, першочергову участь брали лікарі-психіатри. Варто зазначити, що й в Радянському Союзі саме окремі психіатри, а не історики, також зверталися до теми знищення людей із психічними хворобами у роки нацистської окупації. В Україні впродовж 2011–2013 років. за авторства Петра та Олександра Петрюків у журналі «Психічне здоров’я» була опублікована серія статей-повідомлень під загальною назвою «Психіатрія за нацизму». У процесі підготовки цих публікацій опрацьовувалися архівні матеріали, наявний значний фактичний матеріал стосовно процесу знищення людей із психічними та ментальними хворобам на окупованій території України.

Дослідження вітчизняних професійних істориків до теми знищення пацієнтів психіатричних лікарень на окупованій нацистами території України, чітко окреслилися у другій половині 2010-х – на початку 2020-х років.

Нині документально встановлено, що на окупованій території України нацистські карателі та колаборанти знищили пацієнтів психіатричних лікарень у Вінниці, Дніпрі (Ігрень), Житомирі, Києві, Полтаві, Сімферополі, Харкові (Мельничук, 2018, с. 179). Також, у новітніх дослідженнях наявні факти про страти людей у психіатричних закладах Донецька, Сватового, Херсона та Чернігова.

У колективному дослідженні «Базовий історичний наратив Меморіального центру Голокосту “Бабин Яр”», узагальнено наводяться окремі фактичні дані з визначеної тематики: «В Україні (в її нинішніх межах) було вбито щонайменше 8 450 чоловік [мається на увазі людей із психічними/ментальними хворобами. – Авт.] (6 809 розстріляно, задушено газами або отруєно; іще 1 641 особа загинула від голоду)». Приблизно цією ж цифрою, у 8,5–9 тис. пацієнтів психлікарень та відділень оперують й інші сучасні дослідники.

У новітній українській історіографії цієї теми вказується, що в обласній психіатричній лікарні Житомира за роки нацистської окупації було знищено близько 90–100 пацієнтів. Вказані дані ще не отримали підтвердження на основі архівних матеріалів, принаймні тих, що вже введені до наукового обігу.

Наведений нами узагальнений огляд безперечно не є вичерпним у плані огляду досліджень цієї тематики та визначення кількості жертв. Однак він вказує на той факт, що ця наукова проблематика на даний час уже не перебуває на другому плані вітчизняної історичної науки. Адже завдяки таким дослідженням формування історичної пам’яті українського народу буде більш цілісним та не матиме так званих «провалів».

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Іван КОВАЛЬЧУК

Фото: Мультимедійна онлайн-платформа про минуле та сучасне України "Локальна історія". URL: https://localhistory.org.ua/texts/statti/vilni-dlia-boga-gidki-dlia-natsi/

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 22.04.2024. URL: http://www.history.zt.ua/2024/04/vynyshchennia-patsiientiv-psykhiatrychnykh-medychnykh-ustanov-na-okupovanii-natsystamy-terytorii-Ukrainy-u-1941-1944%20rr.html

Проблема етнічних псевдоменшин у новітній українській історії

Європейська інтеграція України та її прагнення стати невід’ємною складовою родини європейських народів підштовхнула росію поряд з культурною, медійною, мовною експансією здійснити військову агресію у 2014р. Саме тоді ними були запущені такі політичні проєкти як ЛНР, ДНР, Новоросія та інші, які стали каталізатором сепаратистських рухів в Україні. Однак крім територій як ознаки будь-якої сучасної держави, важливу роль в обґрунтуванні законності та закономірності її існування належить фактору етнічності. Тобто потрібно було спробувати довести проживання на цих українських територіях народів за своїми етнічними особливостями відмінних від українців. Проте ці спроби, зрозуміло, зазнали невдачі. Така політика держав, особливо росії не є чимось новим, оскільки такі механізми дестабілізації окремих регіонів через сепаратистські рухи вже застосовувались різними політичними силами на українських землях.

У науковій літературі традиційно розрізняють справжні етноси, етнічні меншини і псевдоменшини. Сам термін «псевдоменшина» у наукову літературу ввів відомий  історик Ярослав Дашкевич.

За Кирилом Галушко етнічні псевдоменшини – це несправжні, вигадані й тимчасові етноси, які виникають у період певної політичної кон’юнктури, не несуть національних ідей і зникають із зміною політичної ситуації. Їх існування зазвичай не можна довести ні етнологічними, ні історичними, ні лінгвістичними даними. Тобто вони виступають як окремі, часто політичні проєкти окремих держав, які зацікавлені у дестабілізації на територіях сусідніх держав.

Аналізуючи дану проблему, насамперед слід згадати про так звану псевдоетнічну меншину «русинів» або ж «підкарпатських русинів». Сам етнонім русини надзвичайно архаїчний, оскільки він веде своє походження ще від давньої України-Руси для означення представників її автохтонного етносу. І відомо, що цей етнонім зберігався на території всієї України практично до XVII – XVIII ст. на території Центральної України і Нижнього Подніпров’я і до ХІХ століття в Галичині. Проте найдовше він зберігся на території Закарпаття. Наприклад у часи визвольних змагань Богдана Хмельницького, самоназва українців, зокрема, вживалася у таких варіаціях як «руська нація», «руський нарід», «руси», які вживались поряд з етнонімами  «козацький народ», «черкаський народ» і означали українців, що засвідчують різноманітні історичні джерела. В цьому контексті його не слід плутати з терміном «росіяни», чи, наприклад, «русскіє», які за часів Богдана Хмельницького, разом з терміном «московити», використовувалися для позначення людності Московського царства.

В нинішніх умовах етнонім «русини» вживають насамперед ідеологи т. зв. політичного русинства для означення населення, яке мешкає на Закарпатті. У більшості науковці наголошують на штучності русинського питання. Прагнення виокремити закарпатських українців в окремий народ історично пов’язують з інтересами тих держав, яким належало Закарпаття – Угорщини за часів Австро-Угорщини, а пізніше міжвоєнної Чехословаччини – у тому, щоб розірвати зв’язки місцевих українців з основним масивом українських етнічних територій та можливості асимілювати їх, убезпечивши себе від ймовірного сепаратизму. Сучасні дослідники наголошують, що Закарпаття і зараз знаходиться у сфері, насамперед, економічних інтересів Угорщини, Чехії, Словаччини і звісно росії, яка продовжує просувати в цьому регіоні свої наративи та російську мову.

Крім цього є об’єктивні обставини, які створили таке явище, як «підкарпатські русини». Як ми вже відзначали, термін русини в означенні українського етносу вживався до ХІХ ст. включно. Саме в цей період в Галичині та Буковині відбувається перехід до етноніму «українці» як ідентифікації етносу. Однак цей процес, який пов’язують з українським національним відродженням ХІХ ст. прийшов на Закарпаття значно пізніше. Особливо актуальним це було стосовно українців, які в той час були віддалені від основного масиву етнічних українських земель. Звідси, як відзначає Мирослав Дністрянський, певний психологічний бар’єр сприйняття частиною населення цього українського регіону самоназви «українці».

Частка так зв. «русинів» на Закарпатті по суті є мізерною. За переписом населення України 2001 року, який давав змогу бажаючим ідентифікувати себе як русини, близько 1% (10090 осіб) Закарпаття визнало себе «русинами», а з них 31 % визнав рідною – українську мову.

Не можна не згадати таку ж своєрідну закарпатську етнокультурну групу як мадярони, тобто тих українців, які обрали відверту мадярську орієнтацію, відмовилися від власної мови, культури, релігії і брали участь в мадяризації українського населення. Такі явища, на жаль, з історії українства нам добре знайомі, тобто мадярони є своєрідним закарпатським аналогом українського малоросійства в цілому.

В 1991 році почалася в пресі дискусія довкола нібито існуючого субетносу чи навіть окремого етносу «новоросів», який мав би стати етнічним фундаментом Новоросійської автономії. Ця етнічна спільнота мислилась, очевидно, як частина російського народу. Проте, не вдалося надати жодних доказів, що в межах колишнього Новоросійського генерал-губернаторства у ХІХ ст. жодних новоросів не було, а чисельно українці суттєво переважали етнічних росіян. Тому, проєкт «Новоросія», який підтримувався росією та спроба ідеологів цього руху виділити в окремий народ т.зв. «новоросів» з подальшим територіальним відокремленням від України зазнав невдачі.

Одночасно з висуванням концепції окремого етносу «новоросів» у Одесі на початку 90-х рр. ХХ ст. була спроба обґрунтувати існування окремої національності «одеситів». Це була чергова спроба за підтримки росії дестабілізувати ситуацію на півдні, зберегти там процеси русифікації. Були й економічні причини. Частина місцевих еліт таким чином, підтримуючи ідею існування і окремішності т.зв. «одеситів» хотіли обґрунтувати необхідність створення Одеської спеціальної економічної зони, що б надало регіону митні, валютно-фінансові, податкові пільги.

Також варто відзначити про «утворення» в 90-ті рр. ХХ ст. так зв. «кримського народу», яке ініціювали радикальні антиукраїнські та антитатарські настроєні російські політичні кола, які хотіли законсервувати автономію Криму і зробити її не тільки політичною, але й етнічною. Це дозволило б, на думку її ідеологів, зберегти міцний зв’зок Криму з росією та його російське обличчя. До прикладу, існування т.зв. «кримського народу» як окремої етнічної спільноти, яка опиралась на російську культуру та мову визнали такі організації як «Соціалістична партія трудящих Криму», «Російськомовний рух Криму»,  «Російська («Русская») партія Криму» та інші. Зрозуміло, що це фіктивна, придумана з політичних міркувань т.зв. етнічна меншина, яку визначає фактор спільної російської мови, спільне радянське минуле. Зрозуміло, що в цих антидержавних задумах не було місця українцям та кримським татарам з їх культурним розмаїттям.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Олександр ЖУКОВСЬКИЙ

Фото: Інформаційний портал "PMG.ua". URL: https://pmg.ua/life/8272-rusyny-provely-v-mukachevi-supersekretnyy-zizd-fotoreportazh

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 15.03.2024. URL: http://www.history.zt.ua/2024/03/problema-etnichnykh-psevdomenshyn-u-novitnii-ukrainskii-istorii.html

Науковці, представники влади і громадськості обговорили напрямки та результати євроінтеграційних процесів на Житомирщині

24 квітня в Житомирському державному університеті імені Івана Франка відбувся круглий стіл «Євроінтеграція України: виклики та перспективи» (Зустріч з представниками органів державної влади Житомира та області, а також представниками громадського сектору, які реалізують різні напрямки європейської інтеграційної політики). Організатором заходу стала кафедра історії України ЖДУ ім. І. Франка, яка ще у червні 2023 року розпочала реалізацію проекту «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» за програмою Європейського Союзу Еразмус+ напрямку Жан Моне.

У вступному слові ректор університету Галина Киричук наголосила, що заходи такого рівня допоможуть проаналізувати і зрозуміти різні аспекти наближення нашої країни до ЄС та євроінтеграційні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні.

Керівник проекту «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» в межах Програми Еразмус+, напрям Жан Моне, завідувачка кафедри історії України, доктор історичних наук, професор Вікторія Венгерська розповіла про поетапність реалізації проекту протягом наступних трьох років та основні напрямки роботи.

«Метою нашого заходу є посилення діалогу між академічним світом та суспільством, включаючи політиків на місцевому та державному рівнях, державних службовців, представників громадянського суспільства ЗМІ. Також це генерування знання та уявлення на підтримку формування політики ЄС, посилення ролі ЄС в Європі та локалізованому світі. Наш проект передбачає охоплення широкої громадськості, поширення знання про ЄС у найширших колах суспільства. Грант який виграла кафедра історії України нашого університету має тему «Європейська інтеграція та Україна: історична пам'ять та міграційні виклики» і передбачає в першу чергу запровадження навчальних дисциплін, здійснення наукових досліджень, підготовку публікацій як наукового, так і публіцистичного характеру, поширення цієї інформації у ЗМІ, соціальних мережах, в першу чергу з метою популяризації знань про ЄС, а також наш проект передбачає тісну співпрацю з органами влади і громадськими організаціями», - зазначила Вікторія Венгерська.

Керівник проекту ознайомила присутніх з ключовими завданнями проекту – покращення бакалаврської, магістерської програм в галузі історії відповідно до викликів сучасності, підвищення рівня знань щодо базових засад і принципів функціонування ЄС, процесів європейської інтеграції України, розуміння сутності проблем і політики історичної пам’яті, європейських міграційних процесів, а також поширення знань про ЄС.

Для реалізації окреслених завдань до навчальних програм різних рівнів включені нові курси і бакалаври Житомирського державного університету імені Івана Франка зараз мають можливість вивчати дисципліну «Європейські студії», магістри - «Історична пам'ять, історична політика країн ЄС та України», а здобувачі рівня доктора філософії - «Україна в європейських міграційних процесах». Найбільш зацікавлені та підготовлені студенти бакалаврського та магістерського рівнів працюють над підготовкою дипломних робіт відповідної тематики, а дві аспірантки пишуть докторські дослідження.

В 2026 році планується проведення міжнародної наукової конференції, яка підсумує діяльність протягом реалізації проекту. В журналі, який видається на історичному факультеті Житомирського державного університету імені Івана Франка, - «Інтермарум: історія, політика, культура» будуть опубліковані основні дослідження. Передбачається, окрім організації круглих столів, й проведення літніх шкіл та інших заходів.

У виступі модератор заходу та керівник проекту Вікторія Венгерська акцентувала увагу зібрання на тому, що місією, яка покладається на представників громадських організацій, влади та науковців, є популяризація знань про демократичні засади функціонування ЄС, відповідні норми і стандарти життя, які втілюються в ідеали держави соціального добробуту. Базові цінності ЄС – повага до людської гідності, свободи, демократія, рівність, верховенство права є світоглядними принципами, які мають стати невід’ємною частиною нашого життя.

Розширенню інформаційної, наукової, експертної бази проекту кафедри історії України сприяє досвід і нові знання, які представники команди проекту здобули та продовжують здобувати у європейських університетах під час стажувань та наукових конференціях в Берліні, Регенсбурзі, Лейцизі, Вільнюсі, Варшаві, Кракові, Лодзі, Познані, Жешува та інших містах.

Підсумовуючи свій виступ Вікторія Венгерська звернулася до учасників: «Підтримка євроінтеграції має стати частиною українського світогляду, тому наше спільне завдання – пропагування відповідних ідей і усвідомлення того, що ми маємо спільними зусиллями формувати усвідомлений вибір євроінтеграції кожним мешканцем Житомирщини. Російсько-українська війна є цивілізаційним протистоянням, в якому наша країна та її громадяни чітко окреслили світоглядні та ціннісні пріоритети. Наша спільна діяльність в тилу спрямована на підтримку і закріплення цих цінностей, є важливим внеском в перемогу України, яка обрала європейський шлях». 

З доповіддю про перші євроінтеграційні проекти в Житомирському регіоні та їх результати виступив Микола Кордон, засновник та керівник Житомирського регіонального навчально-наукового центру з європейської та євроатлантичної  інтеграції України у 2004-2019 роках, що був створений і продовжує функціонувати в ЖДУ ім. І. Франка. Він зазначив: «Росія веде боротьбу проти ЄС, веде боротьбу проти європейської інтеграції і будь-якої країни і не тільки України. Наш університет питаннями європейської інтеграції України займається 20 років. З 2004 року в університеті почав читатися курс «Європейська та євроатлантична інтеграція України». В цей час ніде в Україні такий курс не викладався. Було підготовлено методичне забезпечення, необхідні посібники, які видав київський Центр учбової літератури, Міністерство освіти і науки рекомендувало їх як посібник для вищих навчальних закладів України. Видано було збірник студентських наукових робіт. Нами було налагоджено співпрацю з обласною адміністрацією, міською радою, створено лекторську групу. Наш досвід вивчала вся Україна. Нашу роботу рекомендували київські Ліга Україна-НАТО та Інститут трансформації суспільства».

Світлана Близнюк, заступник директора Департаменту освіти і науки Житомирської обласної військової адміністрації, розповіла про співпрацю з ЄС у сфері: «Закладами вищої освіти області проводиться системна робота включення до європейського освітнього простору: залучення до міжнародних проектів, академічна мобільність здобувачів і науково-педагогічних працівників, проведення міжнародних конференцій, семінарів, представлення закладів освіти у міжнародних рейтингах. Протягом останніх років проекти наших університетів вибороли проекти, які фінансуються за рахунок європейських коштів. Зокрема, сьогодні реалізується три проекти за підтримки найбільшої програми ЄС з фінансування науки та інновацій Горизонт Європа. Заклади продовжують активно долучатися до програм Еразмус+, за Модулем Жан Моне реалізується шість проектів. Діють інші програми – Еразмус К1, К2, що дають змогу проводити спільні дослідження, проходити стажування та здійснювати академічні обміни в університетах країн-членів ЄС. Здобувачі та викладачі долучаються до програм проектів Польського національного агентства з питань академічного обміну, стипендіальної програми ЄС для лідерів громадянського суспільства країн Східного партнерства, Стипендії Івана Виговського. Географія країн, з якими відбувається співпраця, доволі широка: Республіка Польща, Німеччина, Кіпр, Чехія, Норвегія, Іспанія, Великобританія, Литва, Ірландія, Італія, Фінляндія, Австрія, Швеція».

Щодо реалізація міжнародних програм, спрямованих на підтримку економіки, відновлення та зростання України виступив Павло Куц, начальник відділу зовнішньоекономічної діяльності Департаменту агропромислового розвитку та економічної політики Житомирської обласної військової адміністрації, в.о. заступника начальника управління зовнішньоекономічної політики та підприємництва: «В євроінтеграційних процесах Житомирщина не стоїть на місці. Ми перейшли від епохи роздумів до чітких дій. Між громадами Житомирщини і європейськими муніципалітетами було укладено близько 46 угод про партнерство, з них 95% з країнами ЄС. Стосовно зовнішньої торгівлі, у 2023 році ми вели зовнішньоекономічну діяльність з усіма країнами ЄС і надходження інвестицій на 95% складалося з країн ЄС. Рушійною силою змін в напрямку євроінтеграції є започаткування широкої участі територіальних громад Житомирщини в програмах міжмуніципального партнерства і програмах транскордонного співробітництва. Маємо успішні кейси в реалізації міжмуніципального партнерства. До речі, досвід партнерства Житомира з містом Дортмунд – гарний приклад, де європейські партнери не тільки надають нам м’яку допомогу у вигляді консультацій розроблення програмних документів, а й допомогу – транспортні засоби та технічну допомогу такої як тролейбусна лінія, яка фінансується за кошти Європейського банку реконструкції та розвитку. Щодо транскордонного співробітництва, гарним меседжем є те, що горизонти розширено від шести областей нашої країни до усіх. Громади Житомирщини вже в березні цього року 30% громад області долучилися до програми транскордонного співробітництва, що є великим позитивом».

Директор Державного архіву Житомирської області Ігор Слобожан виступив з темою «Архів як елемент культури регіону, його туристичної привабливості»: «Важливою є регіональна пам'ять, яка формує любов до конкретного населеного пункту, що є фундаментом любові до держави в цілому. На жаль, в українців зараз не сформоване адекватне сприйняття історії як науки та відсутнє глибоке знання самої історії. На сьогодні є об’єктивна вимога для популяризації історичних знань, зокрема на регіональному рівні. Державний архів Житомирської області – один з найбільших в Україні за обсягом архівних матеріалів та їхньою географією – Житомирська, Рівненька, Волинська, частково Тернопільська, Хмельницька, Київська, Вінницька області, деякі населені пункти Республіки Молдова. В архіві зберігається понад 1,5 мільйона справ. Архів популярний серед громадян України та інших країн. В архіві зберігаються документи з підписами європейських монархів XVII-XIX століть. Найстаріший документ виявлений в архіві датується 1561 роком. Викликають надзвичайне зацікавлення у громадян розсекречені документи радянського періоду, архівно-слідчі справи періоду репресій 30-х років минулого століття. Також зараз популярними є генеалогічні дослідження, оскільки на території Волині жили поляки, німці, чехи, євреї, інші національності, до нашого архіву їдуть відвідувачі не тільки з України, а й багатьох європейських країн і не тільки. Активно розвивається оцифровка архівних фондів, як частина архівної системи України, в співпраці з міжнародними партнерами. Архіви України за результатами минулого року входять в п’ятірку за темпами оцифрування документів. Прогнозується, що в найближчі п’ять років оцифруються всі документи генеалогічного характеру в архівах України».

Ілона Колодій, начальник Управління культури Житомирської міської ради, повідомила про становище культури Житомира в умовах війни та міжкультурний діалог: «За період воєнного стану у 2022 році було проведено 2509 заходів, охоплено 56707 осіб. В умовах воєнного стану ми переформатували свою роботу, працівники культури працюють на своєму культурному фронті. На основі Палацу культури в Житомирі створено культурно-гуманітарний центр. В 2023 році було проведено 2659 заходів, охоплено 117000 осіб, з них 60% діти. В цьому році працівники культури сконцентрували свою роботу на підтримці ЗСУ та внутрішньо переміщених осіб. Місто Житомир має багато міст-побратимів, сьогодні йде співпраця з Францією, Італією, Польщею. Міжнародна співпраця і діалог є обміном та донесенням нашої культури світу». Ілона Колодій пояснила, що підростаюче покоління активно включається в європейські мистецькі конкурси, на яких представляють колорит нашого міста та України, що безпосередньо сприяє міжкультурному діалогу в практичній площині.  

Тетяна Парфентієва, депутатка Житомирської обласної ради (комісія з гуманітарних питань), представила тему «Рух до «соціальної Європи» в сфері інклюзивності, розвитку культури та сталого туризму». Зокрема, вона відзначила: «Сьогодні Україна показує неймовірні приклади як любити свободу, як бути жертовними, захищати свої принципи, свої наративи. Власне бути українцем сьогодні – це про те, щоб закатати рукава і активно працювати. Останній мій проект – це книжка нашого земляка Івана Огієнка «Українська культура», яку видано моїм депутатським коштом. Україна вибрала європейський вектор, відійшовши від багатовекторності. У мене питання до тої великої роботи, яку ми маємо сьогодні робити. Культура – фундамент і дорога з двостороннім рухом. Ми маємо брати те, що дають партнери і давати своє, але дуже гідно. Був такий проект «Декомунізовані українські мозаїки». У кінотеатрі «Жовтень» була виставка і дуже гарний фестиваль. Наш житомирський «Жовтень» представлений у всіх арт-галереях. Це був приватний проект, бо наша держава такі речі не фінансує». Тетяна Парфентієва звернулася з закликом до учнівської та студентської молоді бути активними й у питаннях культури читання та рекомендувала книги, що є важливими у формуванні світогляду. На думку депутатки державі варто звернути увагу на фінансування культурних установ та власне сучасного мистецтва, яке є засадничим при формуванні погляду на сучасне українське суспільство.  

Голова ГО «Скриня корисних справ» Оксана Давиденко презентувала доповідь «Громадська активність у сфері гендерної рівності»: «Євроінтеграція дуже пов’язана з громадською активністю. Функціонуюча демократія, звичайно, неможлива без розвинутих громадських організацій. Курс на євроінтеграцію ми взяли дуже давно. Коли ми уклали Угоду про асоціацію з ЄС, було визначено, що ми маємо враховувати питання рівності між чоловіками і жінками при розробці та провадженні законів, адміністративної політики. Гендерна політика з’явилася в нашому активному лексиконі не так вже і давно. Гендерна політика прошита в українське законодавство, але якщо ми говоримо про практичну реалізацію, це не лише законодавство, це – розподіл грошей, це називається гендерно орієнтоване фінансування, прийняття рішень на державному рівні, це – гендерно орієнтоване врядування. Я представник громадської організації, яка позиціонує себе як жіноча та феміністична і брала активну участь у просуванні гендерної політики. Українському жіночому руху виповнюється в цьому році 140 років. Громадські організації адвокатують питання, які пов’язані з нашим активним сьогоденням і життям. Нам потрібно робити так, щоб наше законодавство відповідало нормам ЄС. Житомир – друге місто, яке ратифікувало європейську Хартію рівності чоловіків та жінок. Жіночі феміністичні організації активно об’єднуються, тільки об’єднуючись можна досягати якихось великих речей, можна просувати адвокаційні кампанії. Мережування на локальному рівні – дуже важливо. Буквально декілька днів тому ми представляли книгу «Це воює вона», про жінок які сьогодні воюють».

Доктор історичних наук, професор кафедри історії України ЖДУ ім. Івана Франка Ольга Білобровець, яка отримала Стипендію ім. Івана Виговського та цього навчального року перебуває на стажуванні в університетах Польщі, розповіла про особливості отримання стипендії та охарактеризувала реалізацію наукових проектів українськими вченими  у європейському вимірі. Нагорода імені Івана Виговського передбачає 12-місячне науково-дидактичне стажування в шести польських університетах для кандидата чи доктора в галузі гуманітарних наук. Програму спільно фінансують 22 польські вищі навчальні заклади та наукові інституції. Нагорода імені Івана Виговського має на меті відзначення заслуг громадян України в розвитку науки, культури та громадського життя, формуванні й розвитку громадянського суспільства в Україні та будівництві демократичної проєвропейської України, що поважає найкращі традиції колишньої Речі Посполитої та бере до уваги історичні, сучасні й майбутні зв’язки України з Польщею та Європою.

Нагорода була заснована у 2014 році Центром східноєвропейських студій Варшавського університету, найпрестижнішими польськими університетами (Варшавським, Ягеллонським, Вроцлавським, Університетом Адама Міцкевича в Познані) та чотирма університетами, розташованими вздовж східного кордону Польщі, зокрема Університетом у Білостоці, Університетом Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, Люблінським католицьким університетом, Жешувським університетом, а також Колегією Східної Європи у Вроцлаві та Національним інститутом Оссолінських у Вроцлаві.

Пізніше до нагороди приєдналися нові навчальні заклади: Гірничо-металургійна академія в Кракові, Познанська політехніка, Варшавська політехніка, Вроцлавська політехніка, Головна школа сільського господарства, Педагогічний університет у Кракові, Аграрний університет у Кракові, Гданський, Лодзький та Вармінсько-Мазурський університети. Урочисте вручення нагороди відбувається у Варшавському університеті щороку 22 травня, в день, коли Сейм ратифікував Гадяцьку унію між Річчю Посполитою Обох Народів та Військом Запорозьким.

Лауреат нагороди, кандидат у галузі гуманітарних наук, отримує можливість пройти річне наукове стажування, відвідуючи по черзі шість польських університетів, де може вести лекції на теми, пов’язані з історією або сучасністю України та регіону, польсько-українськими відносинами, а також займатися власною архівною та дослідницькою роботою.

Голова ГО «Польський студентський клуб» Валентина Юсупова розповіла про реалізовані міжнародні проекти та співпрацю з викладачами ЖДУ ім. І. Франка, органами влади та активними житомирянами. Громадська організація очолювана Валентиною Юсуповою досягнула значних успіхів у реалізації спільних українсько-польських проектів. Налагоджена співпраця з польським урядом дала позитивний результат у налагодженні міждержавного діалогу та комунікації, популяризації необхідності такої співпраці. Особливо вагомою діяльність ГО «Польський студентський клуб» є в освітньо-просвітницьких проектах та культурних заходах Житомира й області. За умов війни «Польський студентський клуб» налагодив гуманітарну допомогу з Польщі для жителів житомирського регіону та допомагає українським біженцям в Польщі. Польські громадські організації в Україні стали надійним промоутером держави як на рівні Польщі, так і Європи загалом. 

Вчитель ліцею № 21 та волонтер Андрій Магалецький розповів про волонтерство як елемент формування культури громадської участі учнівської молоді: «Громадянське суспільство – те, яке може брати на себе відповідальність за розвиток країни. Війна для України стала каталізатором волонтерського руху. За даними 2022 року 86% українців стали благодійниками і 33% українців долучилися до волонтерства. Наш ліцей на сьогоднішній день придбав для ЗСУ два автомобілі і неймовірно захоплює як діти до цього доєднуються. Також діти долучаються до допомоги тваринам, відвідують притулок. Ми влаштовували зустрічі з військовослужбовцями. В деяких країнах волонтерська діяльність є обов’язковою для того, щоб вступити в престижний навчальний заклад, отримати професію. В Україні в 2023 році була спроба запровадити такий законопроект, його відхилив комітет з питань освіти. Надзвичайно шкода, але були об’єктивні причини. У нас хотіли включити волонтерство в формат формальної освіти».

Завершуючи круглий стіл, модератор заходу Вікторія Венгерська висловила слова вдячності всім учасникам – представникам місцевого самоврядування, депутатського корпусу, громадських організацій, науковцям, студентській та учнівській молоді, які мали змогу обмінятися думками та налагодити комунікацію, що сприятиме майбутнім заходам та проектам в межах євроінтеграційних процесів України. Також Вікторія Венгерська окреслила наступні кроки, які будуть втілені у ході реалізації проекту «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» за програмою Європейського Союзу Еразмус+ напрямку Жан Моне.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Антон СИЧЕВСЬКИЙ

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 26.04.2024. URL: http://www.history.zt.ua/2024/04/naukovtsi-predstavnyky-vlady-i-hromadskosti-obhovoryly-napriamky-ta-rezultaty-yevrointehratsiinykh-protsesiv-na-zhytomyrshchyni.html

Кафедра історії України Житомирського державного університету імені Івана Франка розпочинає реалізацію Модуля Жана Моне

Важливою подією в Житомирському державному університеті імені Івана Франка стала перемога кафедри історії України в конкурсі проєктів ЄС Erasmus+ напряму Жана Моне. Кафедра історії України отримала фінансування на реалізацію Модуля Жана Моне «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики», який розрахований на три роки. Це – проєкт у сфері вищої освіти, який реалізується кафедрою історії України за підтримки Європейського виконавчого агентства з питань освіти та культури.

Метою проєкту є покращення бакалаврської, магістерської, PhD програм в галузі історії відповідно до викликів сучасності, з метою підвищення рівня знань щодо базових засад та принципів функціонування ЄС, процесів європейської інтеграції України, розуміння сутності проблем і політики історичної пам’яті, європейських міграційних процесів. Передусім проєкт відзначається освітнім характером та передбачає включення в освітній процес на історичному факультеті навчальних курсів «Європейські студії», «Історична пам’ять та історична політика країн ЄС та України», «Україна в європейських міграційних процесах». Проєкт також передбачає наукову та просвітницьку складові: проведення тематичних наукових досліджень і заходів, поширення знань про європейські демократичні цінності тощо.

Загальна мета напряму Жана Моне в рамках Програми ЄС Erasmus+ спрямована на активізацію євроінтеграційного дискурсу; сприяння досконалості євроінтеграційних студій; залучення ЗВО до дослідження євроінтеграційних процесів; поширення ідеї Об’єднаної Європи, знання про ЄС у широкому суспільстві, наближення ідей ЄС до громадськості.

Важливо, що вказана мета і проєкту кафедри історії України, і загальна мета у рамках напряму Жана Моне передусім будуть реалізовуватися в Житомирській області.

Символічний старт проєкту кафедри історії України «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» відбувся 8 листопада 2023 року, коли в Житомирському державному університеті імені Івана Франка відбулася його презентація.

Із привітальними словами до учасників заходу звернулися ректор університету, д-р біол. наук, проф. Галина Киричук; проректор з наукової та міжнародної роботи, канд. екон. наук, доц. Тетяна Боцян; проєктний менеджер Національного Erasmus+ офісу в Україні Петро Крайнік; депутат Житомирської обласної ради Людмила Кицак; депутат Житомирської міської ради, голова ради докторів університету, д-р філол. наук, доц. Олена Юрчук; голова громадської організації «Скриня корисних справ» Оксана Давиденко.

Презентували проєкт «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» його керівник д-р іст. наук, проф. Вікторія Венгерська; виконавці проєкту доктори іст. наук, доценти Сергій Стельникович, Ольга Білобровець, кандидати іст. наук Іван Ковальчук, Антон Сичевський, Олександр Максимов.

Разом з викладачами на заході були присутні студенти Житомирського державного університеті імені Іван Франка, викладачі інших ЗВО України, зокрема Вінниці, Житомира, Сум.

І у привітальних словах, і у виступах, які стосувалися презентації проєкту, акцентувалася увага на тому, що успішне досягнення його мети є можливим через поєднання зусиль як, власне, керівника й виконавців проєкту, так і органів влади та представників громадських організацій.

Прикметно, що саме 8 листопада 2023 року Європейська комісія рекомендувала Європейській раді розпочати переговори про вступ України до ЄС. Про це на офіційній прес-конференції заявила Президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн.

Більш детальна інформація про проєкт кафедри історії України – Модуль Жана Моне «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» – на веб-сторінці https://erasmus-project.zu.edu.ua та на фейсбук-сторінці https://www.facebook.com/EIUHMMC.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Сергій Стельникович

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 18.12.2023. URL: http://www.history.zt.ua/2023/12/kafedra-istorii-ukrainy-zhdu-rozpochynaie-realizatsiiu-modulia-zhana-mone.html

Німецька політика пам’яті та Житомирщина

Розв’язання війни проти України Путін намагається виправдовувати недолугими історичними аргументами, відмовляючи нашій державі та її громадянам у праві на існування.

Головні кліше, які використовують кремлівські пропагандисти для змалювання негативного образу і української влади, й переважної більшості населення, – фашистський/нацистській київський режим (попри те, що Президент України є етнічним євреєм), «бандеровці».

Для Німеччини, яка разом із Францією відіграє провідну роль у Європейському Союзі, подібні означення пов’язуються із травматичною пам’яттю та тривалим процесом подолання свого минулого. На сьогодні Німеччина стала одним із лідерів у наданні підтримки Україні. Це стосується як позиції щодо просуванням ідеї вступу нашої країни до ЄС, так і матеріальної допомоги, надання зброї, а також максимальної підтримки біженців з України. 

Тема України та війни проти неї залишається ключовою в Німеччині, не сходить зі шпальт газет та новинних сайтів, попри намагання російських пропагандистів переконати себе та весь свій у «втомі» від України. Технологічні умови ХХІ ст. радикально різняться від попередніх історичних періодів. Сучасна війна фактично транслюється on-line, як і всі злочини, які здійснюються окупантами. В таких умовах маніпулювати інформацією практично неможливо. Розуміння важливості підтримки України та її боротьби за ідеали демократії відображаються і в культурному просторі німецької столиці. Практично у всіх музеях Берліна від початку російської агресії створені додаткові експозиції, присвячені цій війні, або ж до них включені роботи українських митців, з метою популяризації культурних надбань нашої країни. Адже ще одним аргументом, який активно використовує Росія, є наполягання на «величі» її культури та відсутності такої в України.

Для Німеччини дуже складним питанням залишається переосмислення нацистського періоду, який пов’язується із перебуванням при владі членів націонал-соціалістичної партії на чолі із Гітлером. У столиці країні є декілька музеїв, створених  з цією метою. Серед найбільш відомих – меморіал убитим євреям Європи або Меморіал жертвам Голокосту. На сьогодні цей пам’ятник належить до найбільш відвідуваних у Берліні. Його відкрили у 2005 р. на великому полі між Бранденбурзькими воротами, фактичним символом Берліну, та місцем, де розташовувався бункер Гітлера. Щорічно меморіал відвідує більше 3,5 млн осіб. Архітектурним втіленням пам’яті про жертви націонал-соціалізму є 2 700 сірих тумб різних розмірів зі специфічним розташуванням, яке створює у відвідувачів складну гаму почуттів та переживань. Вони поєднується із музеєм, який розміщується у спеціальному приміщенні, під плитами.

Експозиція музею містить значну кількість візуального матеріалу (світлини, листи, відео), які дозволяють відтворити особливості життя єврейських громад європейських країн, Радянського Союзу до війни. Окремий зал присвячений внеску сучасної ФРН, її громадських інституцій у справу вшанування пам’яті загиблих євреїв не лише в Німеччині, а й в інших країнах. Тут представлено декілька карт, на яких помічені населені пункти, в яких спорудження пам’ятників на вшанування жертв Голокосту відбулось за рахунок Німеччини, зокрема Фонду «Меморіал убитим євреям Європи». На території України представлено три таких пункти – Київ, містечко Браїлів на Вінниччині та Бараші (колишнього Ємільчинського, а зараз – Звягельського району нашої області). Проєкт, що фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини від 2010 р., поставив собі за мету висвітлити забуті сторінки геноциду євреїв і ромів в Україні та захистити поховання жертв. Появі пам’ятного знаку поблизу Барашів передувала дослідницька робота, до якої долучились представники Українського центру вивчення історії Голокосту на чолі із доктором А. Подольським. Брали участь в організації досліджень, пошуку місця розстрілів та запису усно-історичних інтерв’ю мешканців колишнього містечка (цей статус Бараші мали до чергової адміністративної реформи) і студенти історичного факультету Житомирського державного університету ім. Івана Франка.

В реалізації своєї політики нацисти часто спирались на місцеве населення. Результатом активної  антисемітської пропаганди, яка супроводжувала просування нацистів на території Радянського Союзу, стала участь частини місцевого населення (перш за все йдеться про тих, хто служив у поліції), в акціях знищення євреїв. Поблизу Барашів розташовувалося декілька сіл, на території яких від ХІХ ст. компактно проживали німецькі колоністи. У випадку мешканців Барашів, як доведено дослідниками, що вивчали архівні документи, до акцій мали відношення поліцейські із Непізнаничів, колишньої німецької колонії. Місце розстрілів з часом почали використовували під сількогосподарські роботи, тому дослідникам довелося провести додаткові пошуки. Результатом цієї роботи стало відкриття 17 вересня 2019 р. меморіального знаку на честь загиблих місцевих євреїв під час Голокосту.

Сила сучасних демократій полягає у мужності визнавати власні помилки, переосмисленні минулого. Не менш важливою їх рисою є і  спроможність відстоювати власні ідеали, загальнолюдські цінності у спільній боротьбі проти сучасного аналогу нацизму – путінського рашизму.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus + Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Вікторія Венгерська, професорка, завідувачка кафедри історії України Житомирського державного університету ім. Івана Франка

Інтернет-видання "20 хвилин". 24.12.2023. URL: https://zt.20minut.ua/Podii/nimetska-politika-pamyati-ta-zhitomirschina-11907015.html

Освіта для дорослих – ознака сучасного життя: європейський досвід

Стрімкий ритм сучасного життя, швидкий розвиток технологій, необхідність постійного оновлення знань зумовили потребу в організації освіти для дорослих. Ця ідея є дуже популярною в європейському співтоваристві, що дозволило їм виробити впродовж останніх десятиліть основні напрямки безперервної освіти для дорослих.

Організація освіти впродовж життя дозволяє розвинутим європейським країнам бути спроможними витримувати високу конкуренцію, розвиваючи людський потенціал.

Більшість людей у світі сьогодні стикається з проблемою «ейджизму», тобто зменшенні можливостей для працевлаштування людям 50+. Часто в оголошеннях роботодавців озвучуються вимоги до кандидатів – значний досвід роботи і вік не старше 40-45. Тому вже в 90-х роках у більшості європейських структур, що відповідають за гуманітарну політику, повстало завдання розвитку освіти для дорослих. Вже в 2018 р. Рада Європи затвердила рамку ключових компетентностей для навчання впродовж життя. Значущість освіти впродовж життя для розвитку європейської економіки, соціального захисту та зайнятості населення, посилення людському потенціалу, розвитку можливостей, творчих здібностей та професійного зростання людей підтверджено у 2020 р. в європейській стратегії «Європа 2020».

Для реалізації цієї програми необхідно вирішити низку питань, пов’язаних з фінансуванням та юридичним урегулювання питань освіти. Соціально-економічні, суспільно-політичні та культурні зміни, що відбуваються сьогодні у світі, зумовлюють велику кількість програм для навчання у системі освіти для дорослих протягом життя. Їх головне завдання – вивести фахівця на ринок праці. Ще одним важливим завданням є розбудова структури системи освіти. Так, сьогодні освіта дорослих відбувається в межах формальної освіти, до якої входять університети, професійно-технічні заклади; неформальної освіти, що складається з різноманітних центрів, курсів, просвітницьких організацій та інформальної освіти – індивідуальна пізнавальна діяльність, спілкування, читання, відвідування культурних установ.

Сьогодні у цій справі значний успішний досвід накопичили Швеція, Німеччина, Велика Британія, Польща. В університетських структурах повсюдно працюють університети третього віку для дорослих. В Україні складниками освіти для дорослих стали післядипломна освіта, професійне навчання, курси перепідготовки та підвищення кваліфікації. Демонструючи наше прагнення увійти в європейський простір, в січні 2023 р. парламент ухвалив у першому читанні законопроект «Про освіту дорослих», розроблений на виконання Угоди про асоціацію з ЄС. Таким чином, шанси українців зі значним життєвим досвідом бути працездатними і корисними суспільству будуть збільшуватися.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus + Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Ольга Білобровець, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Житомирського державного університету імені Івана Франка

Інтернет-видання "20 хвилин". 24.12.2023. URL: https://zt.20minut.ua/Osvita/osvita-dlya-doroslih--oznaka-suchasnogo-zhittya-evropeyskiy-dosvid-11907016.html