Публікації

Вшанування жертв «Великого терору» 1937–1938 рр. на Житомирщині: політика пам’яті та комеморативні практики (досвід цифрового картографування)

Дедалі вагоміше місце в сучасному історичному дискурсі посідають питання меморіалізації трагічних подій минулого. Яскравим прикладом їх репрезентації є злочини сталінського тоталітарного режиму на території України у 30-х рр. ХХ ст., зокрема «Великий терор» 1937–1938 рр. Зважаючи на те, що Житомирщина як і ряд інших областей була втягнута в систему «зачисток», актуальним є дослідження стану комеморативних практик, які спрямовані на вшанування пам’яті жертв політичних репресій та формування відповідного меморіального простору.

Репрезентація потребує не лише теоретичного викладу, але й використання інноваційних підходів цифрової історії. У даному випадку для аналізу поставленого завдання було застосовано цифрове картографування, що забезпечує візуалізацію матеріалу та виступає інструментом осмислення просторових аспектів пам’яті в регіоні.

Досвід використання цифрових інструментів картографування при вивченні локальної історії

Використання цифрових інструментів стає дедалі актуальнішим, адже дозволяє подати теоретичний матеріал не лише через текстову інтерпретацію, а й за рахунок деталізації, візуалізації та інтерактивності. Зокрема, цифрове картографування дає можливість сформувати візуальне й просторове сприйняття історичного процесу та простежити події у їх співвідношенні із сучасним архітектурно-ландшафтним середовищем. Підхід набуває популярності в межах історичних проєктів, але в Україні він перебуває на етапі активного розвитку.

У цьому контексті, варто звернути увагу на геоінформаційні системи (ГІС), що є інструментом просторового моделювання даних у географічній площині. ГІС, порівняно з традиційними картами, є динамічними та інтерактивними, що дозволяє досліднику працювати з інформацією як із геопросторовими даними. Водночас ГІС мають різні типи та функціональні можливості, що забезпечує їх застосування у різних напрямках досліджень [12].

Український досвід використання інструменту цифрової картографії найкраще відображений у реалізації цифрової платформи-енциклопедії «Львів Інтерактивний» [26], що поєднує сучасний міський простір Львова із історичними картами через систему шарів, локалізуючи цілі квартали, а також архітектурні, культурні та промислові об’єкти й доповнюючи їх інформаційними блоками та візуалізацією.

Іншим прикладом є діяльність громадської організації «Україна Інкогніта» [22], яка веде облік об’єктів історичної спадщини України та використовує інтерактивну карту для їх локалізації, зокрема на території Житомирщини.

Варто згадати про проєкт Національного музею Голодомору-геноциду, втілений за підтримки Українського культурного фонду [34], у межах якого створено карту місць поховань жертв Голодомору 1932–1933 рр. Вона поєднує просторову візуалізацію з усними свідченнями, статистичними даними та фотоматеріалами.

Зважаючи на окреслені напрацювання у використанні цифрового картографування, можна відзначити ефективність таких платформ. Особливо це проявляється у відтворенні просторів, які були втрачені/знищені, а також у контексті досліджень, пов’язаних із актуальними питаннями політики пам’яті, що й лягло в основу нашого дослідження. 

Історичні передумови та масштаби «Великого терору» в Житомирському регіоні

Тематика репресій 1937–1938 рр. на Житомирщині знайшла відображення в низці праць. Зокрема, Т. Рафальська [51], Л. Гуцало [16], О. Мазяр [33] і М. Латуй [32] аналізували механізми та специфіку репресій, розкрили практики фальсифікації справ; С. Кокін [29] звернув увагу на подальші репресії й щодо працівників каральних органів. Питання локалізації місць поховань піднімали І. Тригуб [53] та І. Ямковий [58].

Окремі аспекти формування меморіального простору відображені у збірнику за редакцією Г. Мокрицького [42] та дослідженні О. Іващенко [25], де подано описи пам’ятних об’єктів, хоча тема репресій висвітлена фрагментарно. Додаткові відомості та фотоматеріали містяться у збірнику спогадів упорядкованому Н. Жураховською [13], а також на електронних ресурсах «Житомирщина історична» [14; 44] і «Мій Бердичів» [1; 3; 9; 10; 17; 31; 35; 39; 50; 57]. Важливим джерелом є проєкт «Реабілітовані історією» [52], що поєднує архівні, статистичні та візуальні матеріали. Місцеві ЗМІ [8; 15; 24; 38; 45; 46; 54; 55] додатково відображають сучасні комеморативні практики регіону.

Житомирська область була утворена 22 вересня 1937 р., об’єднавши райони, які раніше частково входили до складу Київської та Вінницької областей [52]. Край став територією етнічних експериментів періоду коренізації, коли в умовах певної лояльності створювалися національні райони: Довбишанський (згодом – Мархлевський) польський район, із центром у Мархлевську (нині смт Довбиш); Пулинський німецький район [51, с. 25]. Цей процес мав певні позитивні наслідки, зокрема в культурній та освітній сферах, проте ситуація згодом кардинально змінилася.

До підписання пакту Молотова–Ріббентропа 1939 р. регіон залишався прикордонним, що в умовах постійного очікування радянською владою зовнішньої загрози загострювало пошук «ворогів» всередині держави. У 1930-х рр. посилилися переселення, депортації, арешти та ув’язнення. Так, станом на 12 травня 1936 р. в межах Новоград-Волинської округи (Новоград-Волинського, Городницького, Ярунського та Баранівського районів) до переселення було визначено 2450 сімей (1823 – польських та 627 – німецьких) [16, с. 85]. Розгорнулася кампанія боротьби з «куркульством» і «шкідництвом». Паралельно з пропагандистським образом «ударника» існували серйозні проблеми у виконанні планових завдань, через це влада шукала «винних», що призводило до відкриття сфальсифікованих справ про «шкідництво» або «навмисний зрив планів», нібито в «інтересах іноземних держав».

Зважаючи на неоднорідний етнічний склад регіону, окрему увагу варто звернути на так звані «національні операції»:

• польська: станом на 1 листопада 1937 р. в УРСР було заарештовано 19030 осіб, з яких 4854 особи були засуджено до розстрілу (загалом у 1937–1938 рр. в Україні репресій зазнали близько 50 тис. громадян польської національності) [51, с. 87].
• німецька: упродовж жовтня 1937 – січня 1938 рр. на Житомирщині було засуджено 1647 осіб, із яких 1467 – ВМП, звинувачувалися у шпигунстві на користь Німеччини. У вересні 1938 р. за рішеннями трійки при обласному управлінні НКВС було розстріляно 989 осіб, більшість із яких становили німці [52].
• чеська: у 1938 р. органами НКВС Житомирської області було сфальсифіковано справу, так званої «чеської військово-повстанської шпигунської організації» – «Чеське дружество». До її складу нібито входило 80 осіб, з них 77 – чехи, жителі Житомира та навколишніх районів. За рішенням «трійки» при УНКВС по Житомирській області були розстріляні 28 вересня 1938 р. [52].
• єврейська: у Бердичеві, Коростені та Новограді-Волинському органи НКВС викривали «буржуазно-націоналістичні» та «сіоністські організації», членів яких звинувачували у шпигунстві, антирадянській діяльності та підготовці диверсій. За матеріалами доповідної записки Г. Вяткіна від 3 серпня 1938 р., у таких справах фігурувало 178 осіб. Значна кількість представників єврейського населення була засуджена у справах есерів та троцькістів [52]. В Коростені у січні 1938 р. було заарештовано 25 осіб, яких звинуватили в участі у вигаданій сіоністській організації, за рішенням «трійки» при УНКВС Житомирської області від 5 травня 1938 р. всі вони були засуджені до розстрілу [32, с. 245-248].

Застосування цифрового картографування у структуруванні меморіальних просторів «Великого терору» на Житомирщині

Наведені вище статистичні дані свідчать про масштабність операцій НКВС в межах області, тож звернемо увагу на рівень комеморативних практик у регіоні. Для аналізу та представлення проблематики нами було використано інструмент Google My Maps, завдяки якому вдалося створити інтерактивну карту, що детально візуалізує наявні простори пам’яті у межах Житомирської області. Варто зазначити, що під час проєктування карти використовувався адміністративно-територіальний поділ Житомирщини до 2020 р.

Інформаційною базою для формування карти стали власні записи усної історії, архівні джерела, наукові публікації, довідкові видання, періодика та інтернет-проєкти. Також здійснено пошук візуальних елементів та фотофіксацію пам’ятних місць в регіоні. Метод цифрового картографування дав змогу сконцентрувати значний масив інформації та повноцінно транслювати її у візуальне відображення з інтерактивними опціями.

З метою аналізу здійснено умовний поділ місць репрезентації пам’яті на три типи:

1. символічні локації – меморіальні комплекси жертвам, які розміщені в просторі населених пунктів та не завжди мають безпосередній зв’язок із подіями 1930-х рр., але виконують функцію вшанування пам’яті;

2. об’єкти репресивної інфраструктури – будівлі пов’язані з діяльністю каральних органів, приміщення НКВС, місця засідань «трійок», в’язниці;

3. мартирологічні некрополі / простори прихованих поховань – найбільш складна категорія, дослідження якої потребує доказової бази, архівних пошуків та ексгумацій; саме ці об’єкти найменш забезпечені увагою з боку місцевої влади, що ускладнює їх виявлення та належне вшанування.

Нашою метою було створення інтерактивної карти не лише як засобу візуалізації, а й як ресурсу з інформаційним наповненням, що дозволяє отримати необхідні відомості у структурованому вигляді. Задля цього, для кожного типу було розроблено окремий формуляр.

Загалом нами було виявлено 57 тематичних локацій, які відображені при проєктуванні карти. Місця поховань подано відповідно до наявних джерел, але їх локалізація в межах області є чисельнішою і значною мірою залишається не встановленою.

Меморіальні простори жертв сталінських репресій у Житомирській області: між символічними знаками та відсутністю меморіальних комплексів

Перший пам’ятний знак. Мапа дозволяє простежити тенденцію, що формування пам’ятних знаків жертвам репресій на Житомирщині розпочинається з 1991 р. (однак перша спроба меморіалізації зафіксована у 1943 р.; у газеті «Голос Волині», що виходила під час нацистської окупації, розміщено статтю «Пам’ятник на згадку совєтських вбивств в Овручі») [43, с. 4].

З тексту статті можна визначити місце розташування дубового хреста, оскільки зазначається, що «Українська Інституція Самодопомоги не давно виставила на південному кінці Овруча перед зруйнованою совєтами церквою дубовий хрест» [43, с. 4]. Тож, зіставлення цієї інформації з фактом знищення у 1937 р. храму на території сучасного Спасо-Преображенського кафедрального собору в Овручі (вул. Соборна 18), дає змогу окреслити місце встановлення цього знаку.

Хоча дії окупаційної влади відбувалися в умовах воєнного часу та в передчутті наближення поразки, у матеріалі простежується використання теми радянських репресій у публічному дискурсі.

Територіальні особливості розміщення. Варто зауважити, що концентрація розташування пам’ятних знаків на Житомирщині є неоднорідною. Так, у Бердичівському районі – у восьми селах та Бердичеві (в місті є два пам’ятні знаки та меморіальна табличка). Проте, лише у с. Райки (гранітна табличка на камені, територія сільського кладовища) [50] та с. Никонівка (гранітний меморіал) [39] контекст репресій подано окремо від Голодомору 1932–1933 рр. У с. Лісова Слобідка [31] на огородженій території поблизу крамниці зосереджено пам’ятники жертвам Голодомору, «Великого терору» 1937–1938 рр. та полеглим у Другій світовій війні.

У Романівському районі встановлено пам’ятники у п’яти населених пунктах, а також у самому смт Романові. Найбільш активну позицію займає с. Булдичів, де ініціатором встановлення кам’яного хреста пам’яті жертв політичних репресій був Володимир Якимчук. У 2023 р. було опубліковано книгу Леоніда Кононовича «Булдичівська трагедія» [30; 45]. Водночас, відсутня конкретизація щодо низки населених пунктів району – с. Врублівка (пам’ятник воїнам-односельчанам та репресованим), с. Тевеліївка (пам’ятник жертвам репресій), с. Монастирок (пам’ятник жертвам репресій), де бракує візуальних матеріалів, інформації про ініціаторів встановлення, кількість жертв і описів [48]. У с. Пилипо-Кошари в 2017 р. за фінансування Томаша Ліневича встановлено гранітний пам’ятник репресованим [7]. У Романові також є пам’ятник, однак належність до контексту репресій простежується переважно в назві, тоді як візуально домінує образ пам’яті Голодомору – фігура Берегині-матері з опущеними руками, виконана з металу чорного кольору, в середині якої представлено образ дитини з розведеними руками.

 
Аналізуючи Баранівський район, варто почати зі смт Довбиш як осередку колишнього Мархлевського польського національного району. Зважаючи на спрямованість репресій проти польського населення, ініціаторами встановлення меморіальної дошки у 2009 р. виступили Фонд «Допомога полякам на Сході», Товариство поляків ім. Яна Павла ІІ у Довбиші та Генеральне консульство Республіки Польща (м. Луцьк) [52]. Табличка розташовувалася на території цього римо-католицького костелу. Згодом, у 2014 р. на території цього ж костелу (вул. Костьольна 9) встановлено новий меморіал, де написи з іменами репресованих виконані польською мовою [60]. У с. Полянка пам’ятник жертвам репресій 1930–1950 рр. розташований на території костелу Святої Марії Магдалини, виконаний із граніту, містить написи українською мовою, встановлений за ініціативи Миколи Кобилянського та профінансований коштом нащадків жертв [5; 20].

У Звягельському (Новоград-Волинському) районі вдалося зафіксувати два місця пам’яті, однак жодне з них не репрезентує репресії окремо. У с. Сусли пам’ятні об’єкти присвячені Голодомору, репресіям і Другій світовій війні, розміщені поруч, формуючи спільний простір: передній план займає бронзова фігура жінки з іконою в руках, у підніжжі чотири гранітні інформаційні таблиці, із згадками як і про Голодомор та «Великий терор», так і про фронтовиків та полеглих у Другій світовій; позаду – стела, на якій зображено постать солдата, що схилився на одному коліні [59]. У с. Велика Горбаша у 2005 р. встановлено пам’ятний знак воїнам-односельчанам, загиблим у Другій світовій війні та жертвам сталінських репресій [6]. Подібна ситуація простежується і в Звягелі [42], де також відбувається просторове поєднання різних історичних подій у межах одного меморіального простору.

У північно-західній, північній та східній частинах області в окремих районах спостерігається зменшення концентрації пам’ятних знаків або їх повна відсутність. Це може свідчити як про брак ініціативи та фінансування, так й про обмежену представленість інформації та слабку популяризацію теми.

Вище вже йшлося про одне з перших зафіксованих пам’ятних місць у регіоні, розташоване саме в Овручі, однак варто звернутися і до сучасної ситуації. У місті встановлено пам’ятник, що поєднує контекст Голодомору та репресій, його відкриття у 2008 р. було приурочене до 75-ї роковини Голодомору [13, с. 4, 33]. Крім того, на кладовищі на околиці Овруча (до 1971 р. – с. Кизили) споруджено каплицю та дерев’яний пам’ятний хрест жертвам Голодоморів і політичних репресій [13].

У межах району простежується подібна ситуація. Зафіксовано три населені пункти, у двох із них (с. Дівошин та с. Велика Фосня) контекст репресій подано разом із Голодомором [25]. Водночас у с. Покалів [15] встановлено пам’ятник безневинно страченим землякам 1937–1938 рр., проєкт реалізовано за ініціативи та фінансування Костянтина й Анатолія Бондарчуків за участі місцевих жителів. Пам’ятник містить інформацію не лише про жертв населеного пункту, а й про села, що входили до складу тодішньої Покалівської селищної ради.

У ряді населених пунктів простежується поєднання двох подій у межах одного об’єкта, де контекст репресій не відокремлюється, а фіксується переважно на рівні назви: у м. Малині (пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932–1933 рр. та політичних репресій 1937–1941 рр.) [42], смт Хорошів (пам’ятник жертвам Голодомору і політичних репресій) [42], смт Попільня (пам’ятний знак жертвам Голодомору та політичних репресій) [8; 47], с. Ярославка Ружинського району (пам’ятний хрест жертвам Голодомору та репресій) [52], с. Кодня Троянівського району (пам’ятник жертвам Голодомору та політичних репресій) [46].

У с. Кримок Радомишльського району на території кладовища встановлено камінь як місце пам’яті жертв політичних репресій 1930-х рр., на якому зазначено імена мешканців села, зокрема польської національності, що зазнали різних вироків [37]. Окремої уваги заслуговує ініціатива створення поблизу с. Городське Коростишівського району, на території Свято-Духівського чоловічого монастиря меморіального комплексу «Українська Голгофа», де репрезентація виходить за межі репресій і охоплює ширший історичний період, від монголо-татарського нападу на Київську Русь до Чорнобильської катастрофи [14].

В Андрушівському районі зафіксовано два пам’ятні знаки в с. Городківка, розташовані поруч – один відображає події 1937 р., інший поєднує Голодомор і політичні репресії. У м. Андрушівка [49] відомо про меморіальний комплекс у центральній частині парку, присвячений воїнам-визволителям, воїнам-землякам, жертвам Голодомору та репресованим, що також поєднує різні історичні контексти в межах одного простору, але детальніша інформація відсутня.

 
У м. Житомирі меморіальне місце представлено гранітним хрестом, що встановлений на околиці єврейського кладовища – одному з ймовірних місць масових поховань. У 2014 р. біля нього, з лівого боку підніжжя, було встановлено меморіальну табличку присвячену репресованим чехам [54]. Також по периметру цієї ділянки, за ініціативи нащадків розстріляних, встановлюються окремі пам’ятні знаки.

 
Окремо варто відзначити, що у 2021 р. в межах чеського проєкту «Остання адреса. Україна» встановлено пам’ятну табличку на будинку по вул. Покровській 106, де проживав репресований у 1938 р. чех Франц Фронек [55].

Таким чином, у наведених прикладах простежується спільна риса: пам’ятні об’єкти переважно поєднують різні історичні події, що зумовлює відсутність чіткого виокремлення теми політичних репресій у просторі пам’яті, а сама репрезентація часто обмежується символічним рівнем без розгортання окремого меморіального контексту.

Об’єкти репресивної інфраструктури: простори злочинів без належного осмислення

Будівлі пов’язані з діяльністю каральних органів, зокрема приміщення де розміщувалися УНКВС, відбувалися засідання «трійок», розташовувалися в’язниці, залишаються найменш репрезентованими у пам’ятному просторі. Попри те, що частина з них могла не зберегтися до сьогодні, але саме там ухвалювалися рішення щодо долі людей. Такі об’єкти є безпосередніми місцями вчинення злочинів, однак залишаються належно не осмисленими і потребують подальшого дослідження та встановлення.

Відомі випадки катувань під час слідства, зокрема у Новоград-Волинському районному відділі НКВС, внаслідок чого, за анкетними даними, загинуло п’ять осіб [52; 53], а також виконання вироків – розстрілів в обласному управлінні НКВС у Житомирі з подальшим таємним вивезенням і похованням тіл [33; 52]. Листи арештованих до родин фіксують побиття ув’язнених, зокрема у Бердичівській в’язниці під час примусового підписання сфальсифікованих свідчень [52]. Аналогічні практики простежуються і в діяльності Коростенського міського відділу НКВС у 1937–1938 рр., де свідчення енкаведистів вказують на відсутність реальної доказової бази, обвинувачення формувалися під тиском, а допити супроводжувалися застосуванням тортур [32].

Як місця пам’яті ці об’єкти не представлені, фактично йдеться лише про Бердичів. У 1998 р. було встановлено меморіальну табличку на місці розташування Бердичівського міського відділу НКВС [9], в дворі якого здійснювалися поховання розстріляних, а у 2005 р. тут же встановлено пам’ятний знак [10]. Як видно з фасаду споруди, вона є закинутою, донедавна тут діяв завод безалкогольних напоїв, що зараз не функціонує, а окремі приміщення орендуються приватними підприємцями.

 
Натомість встановлені місця, де колись розташовувалися обласне управління НКВС у м. Житомирі (вул. Фещенка-Чопівського 7) [21] та райвідділ у м. Звягелі (перехрестя вул. Івана Франка та Героїв Майдану) [53] на фасадах не мають відповідних меморіальних табличок.

Місця поховань жертв репресій: складність виявлення і меморіалізації

Одна з найскладніших форм репрезентації, що потребує не лише документальних доказів, а й проведення ексгумації. Далі наведено приклади, які вдалося встановити на території Житомирської області, однак спільною рисою є те, що місця поховань або свідомо, або несвідомо поступово руйнуються. Сьогодні щодо їхнього стану спостерігається фактична байдужість, що свідчить не лише про пасивність, а й про відсутність належного ставлення до жертв репресій.

Житомир, околиця єврейського цвинтаря зі сторони Путятинського провулку – локація розглядається як одне з імовірних місць розстрілів і поховань жертв репресій 1937–1938 рр., але чітко окреслити її межі неможливо, мова йде не про одне місце, а радше про ширший простір у межах якого могли здійснюватися масові поховання. Єврейський цвинтар існував тут понад століття, тож може виступати умовною межею цієї території, а прилеглий приватний сектор, активна забудова якого припадає вже на післявоєнний період, також може входити до зони ймовірних поховань, оскільки на момент подій ця територія залишалася незабудованою і використовуватися як відкрита ділянка. Складність полягає і в тому, що поховання мали колективний характер, що унеможливлює встановлення конкретних меж і кількості жертв.

 
Місто Житомир, територія колишнього монастирського саду (район вул. Фещенка-Чопівського). Також існує версія, що захоронення відбувалися на території пустиря, який раніше був монастирським садом, а згодом перетворився на закинуту ділянку. Водночас відсутня чітка локалізація цієї території, оскільки невідомо, яка саме її частина використовувалася для поховань. Спроби впорядкування пам’ятного простору стосувалися ділянки по вул. Фещенка-Чопівського 35 [38], поблизу Житомирської філії «Газмережі».

Окремо варто враховувати версію І. Ямкового, за якою поховання могли здійснюватися на території, де нині розташований Житомирський обласний онкологічний диспансер. У минулому ця місцевість мала нерівномірний рельєф, зокрема рови, що спрощувало процес захоронення. Зафіксовані випадки, коли під час будівельних робіт виявляли людські рештки та залишки одягу. В ході будівництва диспансеру техніка ковшем натрапила на тіла [58, с. 98]. З огляду на наведені факти та особливості місцевості, цей відрізок можна розглядати як ймовірне місце поховань, водночас він не включений до сформованого меморіального простору.

Місто Бердичів, територія заводу безалкогольних напоїв (перехрестя вулиці Гетьмана Мазепи та Героїв України) та околиця єврейського кладовища. Виявлення братських могил відбулося випадково, під час будівництва промислового об’єкту в 1950-х рр. на місці розташування міського відділку НКВС, але подальша доля перших знайдених тіл залишається невідомою, оскільки ґрунт із кістками вивозили вночі у невідомому напрямку. Хоча відома спроба подальшого приховування слідів злочину в 1957 р., коли лише черепи було складено в коробки, перевезено та таємно поховано на території єврейського кладовища, що на околиці міста. Лише у 1991 р. відбулося офіційне перепоховання наступних виявлених тіл, яке пройшло в урочистій процесії на території єврейського кладовища, де в 1995 р. за ініціативи місцевої громади було встановлено пам’ятний знак. Навіть попри намагання приховати факт злочину та процеси перепоховання, на перехресті вул. Гетьмана І. Мазепи та Героїв України, під асфальтом можуть залишатися братські могили репресованих [1; 9; 10].

Будучи безпосередньо на всіх місцях пам’яті в м. Бердичеві, можна простежити, що віддаленість пам’ятного знаку від часто прохідних доріг позначається і на стані прилеглої території. Наприклад, пам’ятник на єврейському кладовищі перебуває в занедбаному стані не стільки через ясени, які ще не розпустилися, скільки через жителів міста, наркозалежних, які позаду нього влаштовали смітник. Це, своєю чергою, демонструє рівень суспільної байдужості, адже сміття та використані шприци розкидані на території, де здійснювалося перепоховання жертв репресій та загалом, розміщене кладовище, що вимагало б підтримання цієї ділянки в належному стані.

 
Місто Звягель, територія парку культури та відпочинку, а також прилегла до колишнього райвідділу НКВС територія (вул. І. Франка) – є кілька припущень щодо встановлення території, де містяться захоронення. Краєзнавець І. Тригуб висунув гіпотезу, яка має логічне підґрунтя. Зокрема, він звертається до прикладу м. Вінниці, де каральні органи використовували територію, прилеглу до відділку (місцевий парк), це підтверджується ексгумацією, проведеною німецькими частинами у 1943 р. Але в Звягелі теоретичні могили репресованих виявили члени радянської комісії в 1944 р., які мали б фіксувати нацистські злочини [53].

Тож, зважаючи на те, що Новоград-Волинський райвідділ НКВС має локальну близькість до сучасного парку та є встановленим факт «випадкової» знахідки, цілком ймовірно, що цю територію могли використовувати для поховань, а згодом, в ході «впорядкування» простору, сліди злочину легко було замаскувати в ландшафті. Відсутні будь-які спроби розроблення цієї версії чи створення меморіального комплексу, який був би безпосередньо пов’язаний із контекстом репресій.

Водночас, цілком реальним залишається припущення щодо наявності братських могил і на території самої будівлі НКВС, зокрема у внутрішніх дворах, сьогодні це територія в межах перехрестя вул. Івана Франка та Героїв Майдану. На цій ділянці радянська комісія навесні 1944 р. здійснила розкопки виявлених поховань без насипів і зафіксувала, що знайдені тіла перебували у значному ступені розкладання та мали проломлені черепи. «Свідки», без зазначення їхньої ідентифікації, стверджували, що розстріли відбулися тут навесні 1942 р., однак опис не відповідає характеристикам геноцидних методів нацистів, а стан тіл свідчить про значно триваліший період перебування в землі [53].

Звернення до наведених прикладів актуалізує потребу проведення ексгумації, адже з часом відбувається поступове забування, а розширення міст і поява новобудов ускладнюють або роблять такі дослідження надалі неможливими.

Ексгумаційні роботи регламентуються законодавством України та мають визначену процедуру. У цьому випадку йдеться не про слідчі дії, а про польові дослідження місць масових поховань, пов’язаних із подіями майже столітньої давності. У цьому контексті доцільно врахувати досвід польських інституцій та громадських організацій, які на території України здійснюють пошук місць поховань, проводять ексгумації та забезпечують перепоховання виявлених останків жертв. Така практика показує, що дослідження можуть мати практичний результат і завершуватися належним впорядкуванням місць пам’яті. Відтак, важливим є поєднання дослідницької роботи, процедур перепоховання та підтримки з боку органів місцевого самоврядування для забезпечення належного вшанування жертв і утримання поховань у впорядкованому стані.

Заходи вшанування пам’яті жертв «Великого терору»

У Житомирі практики вшанування жертв репресій охоплюють переважно незначні групи населення і не мають масового характеру. Це вказує на недостатню сформованість власної політики пам’яті та відповідних комеморативних практик. Навіть у День пам’яті жертв політичних репресій (третя неділя травня) не спостерігається системного проведення масштабних заходів, відсутні ініціативи на рівні освітніх закладів і місцевих громад. Така ситуація сприяє поступовому витісненню пам’яті про жертв і ускладнює формування розуміння масштабів трагедії серед наступних поколінь.

Окрім приватних осіб, зацікавленість у збереженні пам’яті про репресованих виявили національні спілки та дипломатичні місії Польщі й Чехії, оскільки для них вагомим є вшанування представників їхніх націй, що проживали на Житомирщині та стали жертвами терору.

До речі, пам’ятні панахиди в День вшанування жертв політичних репресій проводять представники Ради Християнських Церков Житомира та Житомирської області, переважно представники римо-католицького духовенства. У акціях зі вшанування репресованих переважають представники національних спільнот: поляки, німці, чехи.

У цьому контексті варто звернути увагу на проєкт «Остання адреса», започаткований організацією «Меморіал», який згодом отримав поширення в Україні. Його метою є збереження пам’яті про жертв політичних репресій через встановлення меморіальних знаків у вигляді металевих табличок на будинках, де проживала репресована особа в останні дні перед арештом. Таблички мають уніфікований вигляд і не містять зображень, лише текстову інформацію та характерний порожній вирізаний квадрат ліворуч, що символізує відсутність, знищене життя. На них зазначається ім’я особи, сфера діяльності та ключові дати: народження, арешт, розстріл, реабілітація. Проєкт функціонує за принципом «Одне ім’я. Одне життя. Один знак» [41].

В Україні ініціативи проєкту у випадках, що стосуються репресованих чеської національності, підтримуються чеськими партнерами «Poslední adresa» та Посольством Чеської Республіки в Україні. Інформація про встановлені знаки фіксується на офіційній сторінці «Остання адреса. Україна», де подано геолокацію їх розташування та короткі відомості про репресованих осіб [41].

Підсумки

В ході дослідження виявлено, що в регіоні взагалі відсутні монументи та меморіальні комплекси на вшанування пам’яті жертв політичних репресій. Місця пам’яті представлено виключно символічними знаками (хрести, стели), що не є витворами скульпторів та не містять необхідного візуального посилу для суспільства. За окремим виключенням, пам’ятні знаки не несуть в собі персоніфікованої інформації, а лише присвячені колективному узагальненому образу жертв терору.

З’ясовано, що переважна більшість пам’ятних знаків встановлено з ініціативи та коштом приватних осіб, меценатів, для яких трагедія терору є частиною сімейної/родинної пам’яті та зв’язком міжпоколіннєвої пам’яті про рідних, чиї долі було понівечено злочинними діями реалізаторів терору. Таким чином, вони виступають осередками неформальної комеморації.

Встановлено, що місця пам’яті часто розташовані без належного інформаційного супроводу: відсутні пояснювальні таблички, стенди з історичними довідками чи згадками про конкретні події, що ускладнює їхнє сприйняття широкою громадськістю.

Простежується повна відсутність інтеграції цих місць у культурно-освітній простір регіону: вони майже не використовуються в просвітницьких програмах, екскурсійній діяльності чи публічних заходах пам’яті.

Зафіксовано відсутність системної діяльності місцевих органів влади щодо впорядкування, збереження та популяризації місць пам’яті про жертв терору, що призводить до їхньої маргіналізації у суспільній свідомості.

Виявлено, що значна частина місць пам’яті не має офіційного статусу об’єктів культурної спадщини, що ускладнює їх охорону.

Спостерігається фрагментарність мережі місць пам’яті, відсутня концепція їхнього створення та просторового розміщення.

Проведене цифрове картографування дало змогу не лише локалізувати місця пам’яті, об’єкти репресивної інфраструктури та ймовірні простори поховань, а й виявити характерні особливості формування меморіального простору Житомирщини. Зокрема, простежується тенденція до поєднання в межах одного меморіального об’єкта кількох історичних трагедій (Голодомору, політичних репресій та Другої світової війни), що ускладнює окреме осмислення «Великого терору».

Інтерактивна карта виступає не лише засобом візуалізації історичного матеріалу, але й інструментом збереження колективної пам’яті, що дозволяє поєднати архівні документи, усні свідчення, фотографії, просторові дані та інші матеріали в єдиному цифровому середовищі. Такий підхід сприяє переосмисленню історичного простору регіону та формуванню нових практик комеморації.

Подальше дослідження теми потребує розширення джерельної бази, проведення польових і ексгумаційних робіт, активнішого залучення органів місцевого самоврядування, музейних установ та громадських ініціатив до процесу меморіалізації. Важливим завданням залишається інтеграція місць пам’яті жертв політичних репресій у сучасний освітній простір, адже збереження пам’яті про злочини тоталітарного режиму є необхідною умовою формування історичної свідомості суспільства та запобігання повторенню подібних трагедій у майбутньому.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише авторам та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Олена Пасічник,
Антон Сичевський

Фото О. Пасічник

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. 16 травня 1990 року – перепоховання жертв політичних репресій. Мій Бердичів : інтернет портал. 02.01.2012. URL: https://berdychiv.in.ua/16-%d1%82%d1%80%d0%b0%d0%b2%d0%bd%d1%8f-1990-%d1%80%d0%be%d0%ba%d1%83-%d0%bf%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%bf%d0%be%d1%85%d0%be%d0%b2%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%8f-%d0%b6%d0%b5%d1%80%d1%82%d0%b2-%d0%bf%d0%be%d0%bb/ (дата звернення: 01.03.2026).

2. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795–2006. Довідник: офіційне видання / Упоряд. Р. Ю. Кондратюк, Д. Я. Самолюк, Б. Ш. Табачник. Житомир : «Волинь», 2007. 620 с.

3. Андріяшівка. Пам’ятний знак жертвам Голодомору та політичних репресій 1932–1933 рр. Мій Бердичів : інтернет-портал. 02.01.2012. URL: https://berdychiv.in.ua/%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D1%8F%D1%88%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0-%D0%BF%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BA-%D0%B6%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B2%D0%B0%D0%BC-%D0%B3%D0%BE/ (дата звернення: 08.03.2026).

4. Бедь М. М., Марковський Б. В., Пушкарук П. В., Скавронський П. С. Історія Бердичівського району. Житомир : ПП «Рута», 2020. 376 с.

5. Більман Т. Іще 12 повернуто із забуття. Житомирщина, 21.05.2021. № 32. ДАЖО (Державний архів Житомирської області). Газетний фонд. Інв. № 3423. URL: https://drive.google.com/file/d/1hEvhbBXtM4tOswpLOUNEQa9ATSUaN192/view (дата звернення: 06.03.2026).

6. Великогорбашівська сільська рада. Відділ культури Новоград-Волинської районної державної адміністрації : офіційний сайт. URL: https://kultura-nv.at.ua/index/velikogorbashivska_silska_rada/0-179/ (дата звернення: 06.03.2026).

7. Відкриття пам'ятника жертвам політичних репресій в с. Пилипо-Кошара до Дня пам'яті і примирення та 72-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Миропільська територіальна громада : інтернет-портал. 10.05.2017. URL: https://myropilska-gromada.gov.ua/news/15-48-23-10-05-2017/ (дата звернення: 06.03.2026).

8. В Попільні Ющенко відкрив пам’ятник, а Забела посадив дерево. 20 хвилин Житомир : інтернет-портал. 20.11.2007. URL: https://zt.20minut.ua/Podii/v-popilni-yuschenko-vidkriv-pamyatnik-a-zabela-posadiv-derevo-75963.html (дата звернення: 06.03.2026).

9. Вул. Героїв України, 41. Меморіальна дошка пам’яті жертв політичних репресій. Мій Бердичів : інтернет-портал. 04.01.2012. URL: https://berdychiv.in.ua/%D0%B2%D1%83%D0%BB-%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%BE%D1%97%D0%B2-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8-41-%D0%BC%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0-%D0%B4%D0%BE%D1%88%D0%BA/ (дата звернення: 04.03.2026).

10. Вул. Героїв України, 41. Пам’ятний знак жертвам тоталітарного режиму. Мій Бердичів : інтернет портал. 04.01.2012. URL: https://berdychiv.in.ua/%D0%B2%D1%83%D0%BB-%D0%B3%D0%B5%D1%80%D0%BE%D1%97%D0%B2-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8-41-%D0%BC%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%B7%D0%BD%D0%B0/ (дата звернення: 05.03.2026).

11. Гераймович С. Ілюстрована історія вулиць і районів міста Коростень. Коростень, 2020. 80 с.

12. ГІС карти: види, інтерактивні функції та застосування. EOS Data Analytics,Inc : інтернет-ресурс. 16.01.2026. URL: https://eos.com/uk/blog/gis-karty/ (дата звернення: 09.04.2026).

13. Голодний рік... Голодний день... Пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років Овруцького району Житомирської області. Житомир : «Полісся», 2008. 84 с.

14. Голодомор 1932–1933 років на Житомирщині. Пам’ятники та пам’ятні знаки. Житомирщина історична : інтернет-видання. 19.04.2010. URL: https://www.history.zt.ua/2010/04/1932-1933.html (дата звернення: 04.03.2026).

15. Гоцалюк І. У часи репресій гинули хазяйновиті й роботящі селяни. Голос України. 14.12.2017. URL: https://www.golos.com.ua/article/297267 (дата звернення: 06.03.2026).

16. Гуцало Л. В. Проведення «чисток» серед польського та німецького населення Житомирщини у 1930-х рр. Подільська старовина. 2018. № 3 (3). С. 84–86.

17. Демчин. Пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932–1933 рр. та репресій 1937 р. Мій Бердичів : інтернет-портал. 02.01.2012. URL: https://berdychiv.in.ua/%d0%b4%d0%b5%d0%bc%d1%87%d0%b8%d0%bd-%d0%bf%d0%b0%d0%bc%d1%8f%d1%82%d0%bd%d0%b8%d0%b9-%d0%b7%d0%bd%d0%b0%d0%ba-%d0%b6%d0%b5%d1%80%d1%82%d0%b2%d0%b0%d0%bc-%d0%b3%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%b4%d0%be%d0%bc/ (дата звернення: 06.03.2026).

18. Документи з архівно-слідчої справи на Віцентину Леонтіївну (Львівну), засуджену до вислання строком на 10 років. 1937 р. Державний архів Житомирської області (ДАЖО). Ф. Р-5013, оп. 2, спр. 206. URL: https://drive.google.com/file/d/1hEvhbBXtM4tOswpLOUNEQa9ATSUaN192/view (дата звернення: 16.03.2026).

19. Документи з архівно-слідчої справи на жителів с. Стовпи Ярунського району Федорчука Гната Федоровича та Федорчука Арсенія Федоровича. 1937 р. Державний архів Житомирської області (ДАЖО). Ф. Р-5013, оп. 2, спр. 910. URL: https://drive.google.com/file/d/1hEvhbBXtM4tOswpLOUNEQa9ATSUaN192/view (дата звернення: 16.03.2026).

20. Драпак М. Понівечене прикордоння. Локальна історія : інтернет-портал. 19.03.2024. URL: https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/ponivechene-prikordonnia/ (дата звернення: 07.03.2026).

21. Дубман Б. Нарис історії Житомира. Житомир : «Видавничий Дім “Бук-Друк”», 2024. 640 с.

22. Громадська організація «Україна Інкогніта» : інтернет-портал. URL: https://ukrainaincognita.com/ (дата звернення: 10.04.2026).

23. Житомирська спілка волинських чехів : інтернет-портал. URL: https://chehyvolyni.com.ua/ (дата звернення: 14.04.2026).

24. Житомиряни принесли квіти та портрети рідних до пам’ятника жертвам політичних репресій. Житомир.info : інтернет-портал. 19.05.2019. URL: https://www.zhitomir.info/news_183910.html (дата звернення: 14.04.2026).

25. Іващенко О. М. Пам'ятки і пам'ятні місця історії та культури на Житомирщині (Коростенський, Лугинський, Овруцький райони). Вип. 7. Житомир : «Полісся», 2006. 296 с.

26. Інтерактивний Львів. Центр міської історії. URL: https://lia.lvivcenter.org/ (дата звернення: 10.04.2026).

27. Історія першого банку Житомира: від заснування до сьогодення. Журнал Житомира : інтернет-портал. 10.04.2023. URL: https://zhzh.com.ua/zhitomir/istoriia-pershogo-banku-zhitomira-vid-zasnuvannia-do-sogodennia.html (дата звернення: 06.03.2026).

28. Історія села Велика Фосня. Овруч сторінки історії : інтернет-портал. 24.12.2012. URL: https://www.ovruch.info/istoriya-sela-velyka-fosnya/ (дата звернення: 06.03.2026).

29. Кокін С. Доля співробітників УНКВС по Житомирській області – організаторів та виконавців «Великого терору» (за матеріалами архівно-кримінальних справ 1938–1940 рр.). З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. № 1 (44). 2015. С. 121–137.

30. Кононович Л. Булдичівська трагедія. Документальне дослідження. Житомир : ФОП Худяков О. В., 2023. 158 с.

31. Лісова Слобідка. Пам’ятний знак жертвам Голодомору та політичних репресій. Мій Бердичів : інтернет-портал. 02.01.2012. URL: https://berdychiv.in.ua/%d0%bb%d1%96%d1%81%d0%be%d0%b2%d0%b0-%d1%81%d0%bb%d0%be%d0%b1%d1%96%d0%b4%d0%ba%d0%b0-%d0%bf%d0%b0%d0%bc%d1%8f%d1%82%d0%bd%d0%b8%d0%ba-%d0%b6%d0%b5%d1%80%d1%82%d0%b2%d0%b0%d0%bc-%d0%bf%d0%be%d0%bb/ (дата звернення: 06.03.2026).

32. Лутай М. До історії єврейських сіоністських організацій на Житомирщині. Історичні уроки Голокосту та міжнаціональні відносини (до 70-річчя початку Другої світової війни) : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Житомир, 2009. С. 244–251.

33. Мазяр О. «…он чєловєк нє совєцкій»: хроніка державного злочину. Житомир : «Видавничий Дім “Бук-Друк”», 2022. 414 с.

34. Мапа місць масових поховань жертв Голодомору-геноциду. Національний музей Голодомору-геноциду : інтернет-ресурс. URL: https://map.memorialholodomor.org.ua/map/ (дата звернення: 10.04.2026).

35. Маркуші. Пам’ятний знак жертвам Голодомору 1933 і 1947 років та політичних репресій. Мій Бердичів : інтернет-портал. 02.01.2012. URL: https://berdychiv.in.ua/%D0%BC%D0%B0%D1%80%D0%BA%D1%83%D1%88%D1%96-%D0%BF%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%B9-%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BA-%D0%B6%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B2%D0%B0%D0%BC-%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4/ (дата звернення: 08.03.2026).

36. Махорін Г. Л. Андрушівщина: історія і сьогодення. Житомир : Видавець В. Б. Котвицький, 2011. 292 с.

37. Молодико В. З історії поселень Радомишльщини. Кримок. Радомишль. Місто з глибини віків : інтернет-портал. 10.04.2023. URL: https://radomyshl.blogspot.com/2023/04/blog-post.html (дата звернення: 06.03.2026).

38. На земельній комісії розбиралися з ділянкою в Житомирі, де ГО пропонує встановити пам’ятний хрест, а кооператив хоче гаражі. Житомир.info : інтернет-портал. 11.12.2020. URL: https://www.zhitomir.info/news_196846.html (дата звернення: 08.03.2026).

39. Никонівка. Пам’ятник жертвам політичних репресій. Мій Бердичів : інтернет-портал. 02.01.2012. URL: https://berdychiv.in.ua/%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0-%D0%BF%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D0%B6%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B2%D0%B0%D0%BC-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD/ (дата звернення: 06.03.2026).

40. Овруч. Сторінки історії : інтернет-портал. URL: https://www.ovruch.info/ (дата звернення: 08.03.2026).

41. Остання адреса Україна. Facebook : соціальна мережа. URL: https://www.facebook.com/ostannya.adresa.ukraine/ (дата звернення: 14.04.2026).

42. Пам’ятки монументального мистецтва Житомирської області / заг. ред., ілюстр., підгот. текстів Г. Мокрицького. Житомир : «Волинь», 2009. 208 с.

43. Пам’ятник на згадку совєтських вбивств в Овручі. Голос Волині. 14 вересня 1943 р. № 108. С. 4.

44. Пасічник О. «Великий терор» 1937–1938 рр. на Житомирщині: репресії в селі Вільськ на прикладі родини Мельників. Житомирщина історична : інтернет-видання. 09.04.2025. URL: https://www.history.zt.ua/2025/04/velykyi-teror-1937-1938-rr-na-zhytomyrshchyni-represii-v-seli-vilsk-na-prykladi-rodyny-melnykiv.html (дата звернення: 10.03.2026).

45. Першко В. Мусимо знати, бо «Булдичівська трагедія» актуальності й досі не втрачає. 20 хвилин Романів. № 21 (256). 05.06.2024. URL: https://zt.20minut.ua/uploads/pdf/0035/11/0d2fce33d7f90778e2a0761de5fa4c006aaeb148.pdf (дата звернення: 07.03.2026).

46. Під Житомиром відкрили меморіал жертвам Голодомору та політичних репресій. УНІАН : інформаційне агентство. 23.11.2013. URL: https://www.unian.ua/society/855206-pid-jitomirom-vidkrili-memorial-jertvam-golodomoru-ta-politichnih-represiy.html (дата звернення: 08.03.2026).

47. Попільнянщина пам'ятає... Книга пам'яті жертв Голодомору 1932–1933 років Попільнянського району Житомирської області. Житомир : «Полісся», 2008. 324 с.

48. Про визначення підприємств, установ, організацій відповідальних за благоустрій пам’ятників, пам’ятних знаків, обелісків, меморіалу на території Романівської селищної ради. Романівська територіальна громада : інтернет-портал. 24.06.2021. URL: https://romanivska-gromada.gov.ua/news/1624533295/ (дата звернення: 08.03.2026).

49. «Про закріплення відповідальних за впорядкування пам’ятників, одиноких та братських могил, обелісків, пам’ятних знаків на території Андрушівської міської територіальної громади». Андрушівська міська рада Бердичівського району Житомирської області. Виконавчий комітет. Рішення від 21 травня 2021 р. № 139. Андрушівська міська рада : інтернет-портал. URL: https://andrushivka.info/wp-content/uploads/2021/08/%E2%84%96-139-%D0%9F%D1%80%D0%BE-%D0%97%D0%B0%D0%BA%D1%80%D1%96%D0%BF%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F-%D0%9F%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2.pdf  (дата звернення: 05.03.2026).

50. Райки. Пам’ятник жертвам політичних репресій. Мій Бердичів : інтернет-портал. 02.01.2012. URL: https://berdychiv.in.ua/%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BA%D0%B8-%D0%BF%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D0%B6%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B2%D0%B0%D0%BC-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D1%85-%D1%80/ (дата звернення: 06.03.2026).

51. Рафальська Т. Л. «Великий терор» на Житомирщині (липень 1937 р. – листопад 1938 р.) : дис. … канд. іст. наук. : 07.00.01. Київ, 2010. 197 с.

52. Реабілітовані історією. Житомирська область : інтернет-проект. URL: https://www.reabit.org.ua/books/zt/ (дата звернення: 04.03.2026).

53. Тригуб І. Історія міста Звягель (Новоград-Волинський). Віртуальний музей міста Звягель : інтернет-портал. URL: https://www.zwiahel.info/museum/room9/8 (дата звернення: 06.03.2026).

54. У Житомирі відкрили дошку пам’яті розстріляних у 1938 році чехів. Житомир.info : інтернет-портал. 18.09.2014. URL: https://www.zhitomir.info/news_139119.html (дата звернення: 16.04.2026).

55. У Житомирі встановили табличку в пам’ять про репресованого чеха Франца Фронека. Суспільне Житомир : інтернет-портал. 08.06.2021. URL: https://suspilne.media/zhytomyr/137677-u-zitomiri-vstanovili-tablicku-v-pamat-pro-represovanogo-ceha-franca-froneka/ (дата звернення: 16.03.2026).

56. Хорошів. Міста та райони області: історія і сьогодення. Житомирська обласна універсальна наукова бібліотека : інтернет-ресурс. URL: https://www.lib.zt.ua/ua/cityareaua/node/891 (дата звернення: 16.03.2026).

57. Швайківка. Пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932–1933 років та політичних репресій. Мій Бердичів : інтернет-портал. 02.01.2012. URL: https://berdychiv.in.ua/%d1%88%d0%b2%d0%b0%d0%b9%d0%ba%d1%96%d0%b2%d0%ba%d0%b0-%d0%bf%d0%b0%d0%bc%d1%8f%d1%82%d0%bd%d0%b8%d0%b9-%d0%b7%d0%bd%d0%b0%d0%ba-%d0%b6%d0%b5%d1%80%d1%82%d0%b2%d0%b0%d0%bc-%d0%b3%d0%be%d0%bb/ (дата звернення: 08.03.2026).

58. Ямковий І. Т. Геноцид : архівно-документальні нариси. Житомир : Полісся, 1999. 210 с.

59. Holodomor Monuments in Ukraine. Пам’ятники жертвам Голодомору у Житомирській області. Ukrainian Canadian Research & Documentation Centre : інтернет-ресурс. URL: http://www.ucrdc.org/holodomor-monuments/zhytomyr.html (дата звернення: 06.03.2026).

60. Kokin S. Zbrodniarze z NKWD przed sądem. Przypadek Żytomierza. Przystanek Historia : інтернет-портал. 07.07.2020. URL: https://przystanekhistoria.pl/pa2/tematy/zsrs/70830,Zbrodniarze-z-NKWD-przed-sadem-Przypadek-Zytomierza.html (дата звернення: 16.03.2026).

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 17.05.2026. URL:  https://www.history.zt.ua/2026/05/vshanuvannia-zhertv-velykoho-teroru-1937-1938-rr-na-zhytomyrshchyni-polityka-pamiati-ta-komemoratyvni-praktyky-dosvid-tsyfrovoho-kartohrafuvannia.html

Вшанування жертв нацистської окупації на Житомирщині: від радянської моделі історичної пам’яті до комеморації і меморіалізації у незалежній Україні

Політика Голокосту в період нацистської окупації Житомирщини стала однією із найтрагічніших сторінок історії регіону. У містах, селищах і селах області нацисти та колабораціоністи позбавили життя десятки тисяч євреїв. Після переможного закінчення війни перед суспільством постало питання належного вшанування пам’яті загиблих громадян. Однак радянська політика пам’яті свідомо заідеологізувала це питання, позбавивши євреїв окремого місця у меморіальному комплексі жертв Другої світової війни. Тогочасна влада уникала розголосу специфіки трагедії євреїв – пам’ять про Голокост вважалася «непотрібною» для режиму.

Лише з кінця 1980-х рр., у період перебудови та гласності, описана ситуація розпочала змінюватися – поверталася, а фактично – заново формувалася історична пам’ять про знищення євреїв, в обігу з’явилися нові меморіали, тема Голокосту ввійшла до публічного дискурсу.

У цій статті здійснено спробу розглянути меморіальні заходи щодо вшанування пам’яті загиблих євреїв на Житомирщині в період незалежності. Основна увага акцентована на діяльності в регіоні міжнародного проєкту «Захистимо пам’ять».

У Бердичеві пам’ятне місце єврейського гетто розташовувалося на Червоній (Лисій) горі. Нині тут встановлено три меморіальні об’єкти: пам’ятний знак на місці єврейського гетто – 1999 р., стела Праведникам Світу – 2001 р. та Меморіал жертвам Голокосту 2019 р. [11]. Останній меморіальний об’єкт споруджений в рамках проєкту «Захистимо пам’ять», за ініціативи фонду «Меморіал убитим євреям Європи» (Німеччина, м. Берлін) та Українського центру вивчення історії Голокосту (України, м. Київ).

У рамках цього проєкту були встановлені меморіальні пам’ятники та інформаційні стели у 17 (дані неостаточні. – Авт.) локаціях різних областей України, де під час нацистської окупації 1941–1944 рр. відбувалися масові страти євреїв і також у трьох населених пунктах Житомирщини, в яких були вбиті роми [10, c. 6].

Окремим актом меморіалізації певної історичної події чи явища є створення музею. У Бердичеві музей історії місцевого єврейства був відкритий 18 вересня 2015 р. Частина його експозиції присвячена вшануванню та увічненню пам’яті жертв Голокосту [1].

Одним із об’єктів проєкту «Захистимо пам’ять» є пам’ятна стела в Андрушівці. Ця стела доповнила вже чинний меморіал пам’яті жертв Голокосту, який розташований на місці розстрілу нацистами в серпні 1941 р. 252 єврейських жінок і 25 дітей. Сам меморіальний комплекс складається із встановленого ще 2009 р. гранітного пам’ятника «Матері й дитини», менори та плит із іменами закатованих людей. На церемонії відкриття стели були присутні делегація із Ізраїлю, співробітники посольства Ізраїлю в Україні, представники місцевої влади та територіальних громад, діячі єврейської спільноти, ветерани Другої світової війни та місцеві мешканці, громадськість Андрушівки та журналісти [7].

У рамках слідчих дій над колишніми колабораціоністами – службовцями місцевої допоміжної поліції, восени 1987 р. в Іванополі була здійснена ексгумація масового поховання. Проте, лише в квітні 1991 р. тут було встановлено пам’ятний камінь, з «типовим» для радянського часу написом російською мовою: «На цьому місці 29 травня 1942 р. понад 800 мирних жителів Іванополя стали жертвами німецького фашизму» [10, c. 12, 21].

Також у рамках проєкту «Захистимо пам’ять» 18 червня 2019 р. в Іванополі у парку колишнього цукрозаводу було відкрито чотириметрову прямокутну стелу з фібро-бетону, яка містить композитні панелі з інформацією про події Голокосту в селищі, а також вказано про знищення місцевих ромів. Місцевий мешканець Деонізій Совінський (1934 р. н.), який підлітком випадково став свідком тих трагічних подій, так пригадав їх: «В один з літніх днів 1942 р. ми, місцеві хлопчаки, гралися у дворі. По селу пройшла чутка, що ведуть циган, яких затримали біля села Молочки. Згодом ми побачили, як поліцаї їх провели під конвоєм в будівлю колишньої районної міліції – німці там зробили жандармерію. На другий день циган повели на розстріл на територію заводу. Незадовго перед цим там розстріляли понад 20 місцевих комуністів з навколишніх сіл. Повели циган через заводські ворота. Ми, троє хлопчаків, побігли туди. Біля набережної перед війною розводили акацію, якою засаджували алеї. Ми засіли в ті зарості – і все бачили. Німці та поліції штовхали циган штиками до ями – і розстрілювали. Один з поліцаїв побачив нас і гукнув: «Тікайте, а той ще й вас застрелимо!» Ми, налякані, чимдуж втекли звіди…» [2, c. 3].

У ході описаних меморіальних заходів директор фонду «Меморіал загиблим євреєм Європи» Уве Ноймеркер зауважив: «Для нас було необхідним доповнити вже існуюче місце пам’яті в Іванополі новою стелою з інформацією. Відкриття стели – це день трауру за загиблими тут ромами, євреями, комуністами та військовими Червоної армії. Але водночас це й день радості – через те, що німці та українці зібралися разом, щоб вшанувати пам’ять спільно» [3, c. 136]. Важливим для моделювання сучасної української політики пам’яті є те, що попри первинність меморіалізації жертв Голокосту, увага спрямовується і на інші категорії жертв – військовополонених, радянських активістів, ромів та ін.

Ще наприкінці травня 1945 р. Любарське районне відділення Надзвичайної державної комісії із розслідування злочинів нацистів на окупованих територіях оприлюднило свої результати розслідування. У двох різних актах вказана кількість загиблих людей під час нацистської окупації від понад тисячі – до понад півтори тисячі. Перші спроби вшанування і меморіалізації пам’яті вбитих розпочалися ще за радянського часу – задокументована поминальна зустріч відбулася 1958 р., коли близько десятка людей зібралися на братській могилі в районі піщаного кар’єру. На початку 1970-х рр. місцевими євреями було ініційовано встановлення пам’ятника у вигляді плити з червоного граніту із написом: «Радянським людям, жертвам фашизму, 1941–1945», який спорудили в 1972 р. Уже на початку 1990-х рр. на плиті викарбували Зірку Давида. У 2015 р. цей меморіал за ініціативи мешканців Любара було відреставровано [6, c. 26, 28, 30].

У ході реалізації проєкту «Захистимо пам’ять» група археологів із Стаффордширського університету (Англія) в квітні 2017 р. провела неінвазійні дослідження(за канонами юдаїзму могили померлих не можна розкопувати. – Авт.) на околиці Любара, в невеликому лісі, що прилягає до села Юрівка. На цьому місці вже наприкінці травня 2019 р. встановлено інформаційну стелу та пам’ятний знак, урочиста церемонія відкриття яких була проведена 20 червня 2019 р.

У селищі Бараші територія двох масових поховань закатованих у період нацистської окупації євреїв уже після звільнення населеного пункту частинами Червоної армії від була огороджена дерев’яним парканом, а навколо утворилися зарослі бур’янів і чагарників. Зрозуміло, що жодної пам’ятки чи меморіального знаку тут встановлено не було.

Лише 17 вересня 2019 р. завдяки проєкту «Захистимо пам’ять» на цьому місці відкрили меморіал-місце пам’яті жертвам Голокосту, який включає інформаційну стелу про події Голокосту та камінний монумент із написом [4, c. 38].

Після повернення радянської влади до села Колодянки, що на Зв’ягельщині було встановлено, що в 1941 р. тут вбито близько 250 євреїв, яких захоронили в чотирьох ямах, за 300 м на північний захід від місцевої залізничної станції. Проте невідомо чи проводилися реальні судово-медичні дослідження. За ініціативи єврейської громади Зв’ягеля пам’ятник на цьому місці з’явився лише 1996 р. Уже 2017 р. на місцях ймовірних захоронень проводилися неінвазивні археологічні пошуки, які загалом не допомогли встановити точне розташування зафіксованих масових поховань [5, c. 42, 44, 52]. 20 червня 2019 р. у рамках проєкту «Захистимо пам’ять» поблизу вже існуючого пам’ятника була встановлена інформаційна стела [8, c. 19].

Таким чином, процес формування історичної пам’яті про події Голокосту, меморіалізація і комеморація місць пам’яті в повоєнній Радянській Україні через ідеологічні обмеження практично були відсутні. Незначний виняток із цього узагальнення представляють випадки приватної ініціативи місцевих єврейських громад, які власними силами облаштовували місця пам’яті.

Такий стан справ у питанні вшанування жертв Голокосту в усій Радянській Україні та Житомирщині, зокрема тривав до кінця 1980-х рр. Лише в період перебудови на державному та регіональному рівнях відбувалися заходи щодо комеморації та меморіалізації загиблих у період нацистської окупації євреїв. Ця робота, але вже в більшому масштабі, із залученням міжнародних організацій, закордонних представництв і посольств іноземних держав продовжується у період незалежності України. Особливо плідною у питанні меморіалізації та інформаційної складової вшанування жертв не лише Голокосту, але й інших категорій радянських громадян, які стали жертвами нацистського окупаційного режиму в Україні є діяльність міжнародного проєкту «Захистимо пам’ять». З ініціативи цього проєкту були проведені тематичні меморіалізаційні заходи та встановленні інформаційні стели на місцях масових розстрілів і захоронень у ряді населених пунктів Житомирщини.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Іван Ковальчук

 Джерела та література:

1. Бердичів. Музей єврейства міста Бердичева, 2016. Мій Бердичів. URL: https://berdychiv.in.ua/бердичів-музей-єврейства-міста-берди/ [Дата звернення 10 квітня 2026].

2. Бовкун С. Ромале, вас не забуто. Житомирщина. 2019. 25 червня. С. 3–4.

3. Бовкун С. В. Янушпільська трагедія: етапи встановлення жертв та катів. Пам’ять нетлінна: Голокост на теренах нашого краю. Наук. зб. «Велика Волинь». Матер. Міжн. наук.-краєзн. конф. (Бердичів, 13–14 верес. 2021 р.). Вип. 62 / Упоряд. П. С. Скавронський. Бердичів: ФОП Мельник М. В., 2021. С. 127–139.

4. Брандон Р. Бараші. Життя та загибель єврейської громади. Київ : Фонд «Меморіал убитим євреям Європи»; Український центр вивчення історії Голокосту, 2019. 48 с.

5. Брандон Р. Колодянка. Життя та загибель єврейської громади. Київ : Фонд «Меморіал убитим євреям Європи»; Український центр вивчення історії Голокосту, 2019. 64 с.

6. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. Київ : Фонд «Меморіал убитим євреям Європи»; Український центр вивчення історії Голокосту, 2019. 72 с.

7. В Андрушевке Житомирской области открыли памятник местным евреям, убитым нацистами, 2009. Андрушівка Інфо. Інформаційний сайт про м. Андрушівка (Житомирська область). URL: https://andrushivkainfo.wordpress.com/2009/08/18/в-андрушевке-житомирской-области-отк/ [Дата звернення 11 квітня 2026].

8. «Захистимо пам’ять». Місця пам’яті убитих євреїв та ромів в Україні: Іванопіль, Калинівка, Дівошин, Колодянка, Любар. Київ, 2019. 22 с.

9. Любар, Любарська ТГ, Житомирська область. [online] Захист і меморіалізація місць масових убивств євреїв України. Режим доступу: http://protecting-memory-ua.org/liubar [Дата звернення 17 листопада 2025].

10. Місце пам’яті жертвам німецької окупації в Іванополі. Київ : Фонд «Меморіал убитим євреям Європи»; Український центр вивчення історії Голокосту, 2019. 24 с.

11. Пам’ятне місце та Меморіал жертвам Голокосту, 2026. Бердичів. Туристичний ресурс міста. URL: https://travel.berdychiv-rada.gov.ua/place?id=8 [Дата звернення 11 квітня 2026].

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 16.04.2026. URL:  https://www.history.zt.ua/2026/04/vshanuvannia-zhertv-natsystskoi-okupatsii-na-zhytomyrshchyni-vid-radianskoi-modeli-istorychnoi-pamiati-do-komemoratsii-i-memorializatsii-u-nezalezhnii-ukraini.html

Українсько-естонські відносини на сучасному етапі (2022-2025 рр.)

Повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 р. стало каталізатором безпрецедентної мобілізації  європейських країн, серед яких важливе місце посідає Естонія. Країна послідовно підтримує Україну з 2014 р. в боротьбі з російською агресією та прагненні відновити територіальну цілісність. Міждержавні відносини сформувалися під впливом спільної історичної пам’яті про радянську окупацію та боротьбу за незалежність, тому громадяни країн Балтії переконані, що допомога Україні – інвестиція у власну безпеку. Впродовж майже чотирьох років повномасштабної російсько-української війни Естонія надає всебічну підтримку: від політичного лобіювання інтересів України та військової допомоги до гуманітарної підтримки та проведення культурно-мистецьких заходів.

Естонія була однією з перших країн, що надали військову допомогу Україні ще до початку повномасштабного вторгнення. З того часу загальний обсяг військової допомоги сягнув 1,3% ВВП країни, ще по 0,25% ВВП Естонія зобов’язалася передавати з 2024 до 2027 р. коштом естонської оборонної промисловості. У своїй допомозі держава зосередилася на найбільш нагальних потребах оборони, зокрема, передача зброї, летальної та нелетальної техніки, медичного обладнання, засобів зв’язку, забезпечення військового вишкілу понад 1,5 тис. українських військовослужбовців тощо. Розуміючи важливість інформаційно-комунікаційних технологій для посилення бойових можливостей, Естонія разом з Люксембургом очолили ІТ-коаліцію, мета якої створення безпечної цифрової інфраструктури. Естонія також братиме участь в коаліції з розмінування та використання безпілотних літальних апаратів, надавши Україні підтримку та навчання у цій галузі.  Україна та Естонія – успішний приклад двосторонньої співпраці, окрім всебічної допомоги, що надає естонський уряд, відбувається обмін досвідом цифрового розвитку та кібербезпеки, зокрема й через адаптацію української «Дія» для естонського mRiik.

Наразі в Естонії перебуває понад 30 тис. українських біженців, уряд потурбувався про одноразову компенсацію на покриття оренди, безкоштовне користування громадським транспортом, послуги перекладу тощо. Естонська рада з питань біженців здійснює різноманітні гуманітарні програми у постраждалих від конфлікту районах України. Ця допомога охоплює тимчасовий захист, підтримку біженців (житло, працевлаштування, мовні курси), медичне лікування військових, а також підтримку вразливих домогосподарств в Україні (грошова допомога на опалення в зимовий період, у підготовці худоби до зимівлі та інші).

Естонія стала чи першої країною, що виявила готовність взяти під патронат відбудову цілого регіону, спрямувавши свої зусилля та кошти на ліквідацію наслідків російської агресії на Житомирщині. Цей прецедент закладає нову модель міждержавної взаємодії, доводячи на практиці ефективність концепції регіонального патронату в процесі повоєнної відбудови України. У межах реалізації програми відновлення та розвитку Житомирщини Естонія вже виділила понад 50 млн євро, з яких 12 млн – у 2025 р., особливій підтримці регіон завдячує прем’єр-міністру Каї Каллас, президенту Алару Карісу, спікеру парламенту Юрі Ратасом, міністру закордонних справ Еві-Марії Лійметс та іншим урядовцям. Уповноваженим за організацію міжнародного співробітництва є спеціально створений Естонський центр міжнародного розвитку, що спеціалізується на гуманітарній допомозі, зміцненні демократичного врядування, розбудові економіки та підтримки населення. Символічно, що першим реалізованим проєктом став дитячий садочок, оскільки естонська система виховання дітей вважається однією з найкращих в Європі, як і загалом система освіти.  Завдяки іноземним партнерам завершилося будівництво модульного дитячого садка в м. Овруч, проведено капітальним ремонт мосту через р. Ірша в Малині. Не менш важливою є ініціатива створення сучасного Центру реабілітації та протезування для військових на Житомирщині. Естонія бере активну участь у реабілітації українських військових, встановлюючи сучасні біонічні протези та обмінюється досвідом з українськими спеціалістами.

У 2025 р. Естонський центр міжнародного розвитку взяв на себе зобов’язання щодо 5 об’єктів Житомирської області, серед яких: реконструкція будівлі Малинської дитячої школи мистецтв, пошкодженої під час ракетного обстрілу в 2022 р.; оновлення житлового будинку в Овручі з метою створення соціального житла для ВПО; будівництво сучасного укриття для Центру соціально-психологічної реабілітації «Сонячний дім»; реконструкція Бердичівської міської лікарні; а також будівництво модульного житлового будинку для ВПО у Брусилові, що стартує з наступного року. 

Крім того, естонська підтримка дозволяє реалізовувати важливі гуманітарні програми. Зокрема, в межах програми Олени Зеленської «Адреса дитинства» було профінансовано зведення будинку для родини переселенців з Донеччини у Гришківцях, а також забезпечено житлом ще три великі родини у Житомирі. Окремої уваги заслуговують освітні ініціативи, зокрема  проєкт із навчання представників громад регіону проєктному менеджменту, що сприятиме системній роботі у взаємодії громад з обласною владою і співпраці з ЄС. Естонсько-українське партнерство на Житомирщині демонструє, як цільове використання ресурсів та прозорі механізми фінансування здатні забезпечити швидкі та якісні зміни навіть в умовах триваючої війни.

Таким чином, у 2022–2025 рр. Естонія утвердилася як ключовий стратегічний партнер України, надаючи безпрецедентну військову допомогу. Унікальним досягненням співпраці став успішний патронат Естонії над відбудовою Житомирщини, який доводить на практиці ефективність моделі регіональної взаємодії. Таке поєднання військової, гуманітарної та цифрової підтримки свідчить про перехід відносин на рівень довгострокової системної інтеграції заради спільної безпеки.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Олександр Максимов

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 26.12.2025. URL:  https://www.history.zt.ua/2025/12/ukrainsko-estonski-vidnosyny-na-suchasnomu-etapi-2022-2025-rr.html

Єзуїтський слід в поширенні європейської моделі освіти в Житомирі

Історія єзуїтів оповита деякою таємничістю, острахом і пов’язана з могутнім впливом та незбагненною силою в суспільстві. Їм приписують вражаючі правдиві та вигадані історії, вчинки й гасла, хоч би: «Ціль виправдовує засоби», «Весь світ – наш». Незаперечною, однак є мета Товариства Ісуса Христа, створеного у 1534 р. Ігнацієм Лойолою та плідна діяльність багатьох його послідовників впродовж століть. Орден був покликаний проводити місійну діяльність, боротися за зміцнення католицької церкви в країнах, охоплених Реформацією і згодом – здійснювати освітню діяльність.

Єзуїти прийшли спочатку на етнічні землі Польщі (1564 р.), потім Литви (1569 p.), a згодом і України (1574 p.). На цих теренах представники Товариства Ісуса працювали не тільки в Римо-Католицькій Церкві, але також і для Греко-Католицької та Православної Церков. Отці-єзуїти взяли активну участь у суспільних процесах, започаткувавши нові душпастирські концепції, розвиваючи місіонерську діяльність, a також запропонували свою навчальну методику та почали засновували школи, колегії, академії.

Члени Товариства Ісуса підбиралися за принципом фізичного, розумового і класового добору. Приймалися люди виключно здорові, з гарними розумовими здібностями, енергійні і по можливості «гарного походження». Зовсім не приймалися до ордену колишні єретики і жінки.

Як елемент місіонерської діяльності важливе місце в політиці ордену поступово зайняла освіта. Досить швидко орден перетворився на першу в історії Католицької церкви організацію, що зосередила свою діяльність на навчанні та вихованні молоді. Освічені монахи-єзуїти сформулювали теологічну та полемічну проблематику, що стала визначальною в релігійному житті суспільства. Вони запропонували нову модель освіти – «латинське навчання із збереженням місця дохристиянської античності, очищене від небезпечних писань, яке таким чином використало престиж гуманізму». Завдяки своїй місійній діяльності єзуїти могли впливати на селян, а завдяки навчанню – до шляхти та міщан.

Спочатку єзуїтські колегії функціонували як конвікти, де проживали члени ордену, що навчалися у цих закладах. Поступово до навчання, спочатку як виняток, а потім постійно, почали допускати світських осіб. Перша школа виключно для світських осіб виникла в 1556 р. у Білльомі, у Франції.

Основи навчання єзуїтів були окреслені у четвертій частині «Конституцій» Товариства Ісуса у 1547–1551 р. Ігнатій Лойола вважав недоцільним вводити початкову освіту в єзуїтських навчальних закладах. Навчання обмежувалося вивченням мистецтв, філософії, богослов’я та було безкоштовним. У всіх нижчих та середніх класах мав бути один вчитель. Для закріплення матеріалу слід було використовувати повторення, дискусії та декламації. Школа крім навчання, повинна була виховувати молодь у моральному та релігійному дусі. Лойола вважав, що покарання треба було замінити на вмовляння та похвалу.

Дуже скоро виникла необхідність у створенні єдиної програми для всіх єзуїтських шкіл. На IV Генеральній конгрегації Товариства Ісуса, що відбулася у 1581 р. у Римі було створено спеціальну комісію у складі 12 осіб на чолі з генералом Клаудіо Аквавівою, що мала виробити основні положення програми. На наступний рік був підготовлений попередній проєкт, який розіслали усім провінціям для обговорення і надання пропозицій. У жовтні 1586 р. у Вільні розпочались наради Польської комісії. На основі всіх зібраних пропозицій і узгоджень остаточна версія «Ratio studiorum» була опублікована у Неаполі. Таким чином з кінця ХVІ ст. гуманістичний канон семи вільних наук у версії ордену міг протистояти поширенню протестантських ідей, їх динамічній освітньо-виховній системі й здобув широку підтримку політичної еліти у багатьох країнах.

Починаючи з ХVI ст. українські православні магнати прагнули дати своїм дітям найкращу освіту, що було необхідно для їх інтеграції в державні структури та шляхетське суспільство Речі Посполитої. Відомими вихованцями єзуїтських колегіумів були гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, митрополити Петро Могила, Стефан Яворський і Феофан Прокопович. Освітня діяльність єзуїтів сприяла європеїзації українських теренів, на яких було засновано систему єзуїтських колегіумів, започаткувавши вивчення права, мови, дипломатики. Єзуїтська освіта мала практичне спрямування. Вона була як передовою, так і своєчасною. Навчання латини робило випускників колегії цінними працівниками як у канцеляріях, так і в правовій сфері. Вихованці вивчали античну філософію, вчення отців Церкви й біблійну теологію. Здобуваючи на їх основі широку ерудицію, вони здобували практичне уміння вести дискусію, відстоювати свою думку на диспутах публічно.

Єзуїтські колегіуми були засновані в багатьох містах Правобережжя, зокрема – в Овручі, Кременці. Острозі. В Житомирі єзуїти з’явилися на початку XVIII ст. на запрошення польських магнатів. Частина земель міста була привілейована польським королем Августом ІІ ордену єзуїтів. Після цього відбулось заснування колегії та монастиря. Територія монастиря мала адміністративну незалежність від інших частин міста і перебувала під владою короля. Так виникла назва Єзуїтська Юридика. При монастирі діяла трикласна школа, яка була першою, що з'явилась у місті Житомирі. Територія Юридики містила житло для викладачів та студентів. Тут працював завод по виробництву свічок. Не дивлячись на досить значні розміри монастиря, всі будівлі зведені в I половині XVIII століття були дерев'яними.

Єзуїтський колегіум, відкритий у 1724 році в Житомирі з трьома граматичними класами, містив гуманітарну кафедру theologiae moralis, де викладались піїтика та риторика. У 1750–1762 роках єзуїти побудували кам'яний костел, а в 1762–1766 роках будівлю келій монастиря, руїни якої збереглися до сьогодні, а наприкінці 1760-х років нову будівлю школи. Після скасування ордену єзуїтів в 1773 році опіка над школою перейшла до держави. Так звана «Видзялова» школа почала займати майже всю територію і будівлі колишнього монастиря. Її утримання відбувалось коштом Едукаційної комісії. Школа отримала статус училища. У 1784 році кількість учнів в училищі сягала 600 осіб. Після приєднання Житомира до Російської імперії частина будівель монастиря була відведена для розміщення державних установ.

У 1797 р. навчальний заклад набув статусу Житомирської повітової школи, а потім училища з восьмирічним курсом навчання. Серед відомих вчених та викладачів гуманістичних дисциплін першого житомирського академічного навчального закладу були письменник та викладач риторики Себастьян Фабіан Лаховський (1731–1794), доктор філософії та теології Ігнацій Войнаровський, професор риторики, перекладач творів Фоми Аквінського, Горація та Ж. Ж. Руссо Ян Рихарський та ін.

У 1833 році училище було ліквідовано, а згодом в 1841 році розібрано костел. Будівлю келій частково використовували для розміщення адміністративних установ Волинської губернії, а частково в якості губернської в'язниці. Приблизно з середини XIX століття і до 1914 року будівля келій використовувалася виключно в якості в'язниці. У 1943–1944 роках багато споруд на території колишньої Юридики були знищені. Проте келії монастиря збереглись. Після 1945 року у будівлі розташувались книжкові та взуттєві складські приміщення. Вони працювали до початку 1970-х років.

Таким чином, погляд на розвиток освіти зусиллями єзуїтів у XVIII ст. під європейським кутом зору дозволяє побачити не тільки посилення впливу католицької церкви, а також можливість появи православних навчальних закладів, відомих за межами українських земель – Острозької та Києво-Могилянської академій, які взяли за основу програму навчання єзуїтів. Гуманістичний світогляд, практичне застосування отриманих знань, вміння дискутувати і переконувати стало європейським надбанням для освіти в українських землях у XVI – XVIII ст.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Ольга Білобровець

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 11.12.2025. URL: https://www.history.zt.ua/2025/12/yezuitskyi-slid-v-poshyrenni-yevropeiskoi-modeli-osvity-v-zhytomyri.html

Політика пам’яті на Житомирщині: між травмою, відповідальністю та формуванням спільного простору пам’ятання

Сучасним українцям випала доля жити в умовах війни. Війна – це завжди втрати, біль, сум та одночасно пам’ять про рідних і близьких людей, які віддали своє життя за власну свободу та право жити у власній країні. Пам’ять об’єднує різні покоління, формує відчуття приналежності до спільноти та залишає слід у культурному й символічному просторі. А тому питання як ми пам’ятаємо? і чи дозволяють існуючі практики пам’ятання об’єднувати громади, стає важливим для розуміння сучасної України.

Особливо це помітно в історії України ХХ–ХХІ століть, період, протягом якого українці періодично зіштовхувались із досвідами війни, окупації, тоталітаризму та різних форм державного насильства. Житомир і Житомирщина яскравий приклад того, як у локальному масштабі формується культура пам’яті, яка відображає і травми і суперечності українського минулого, як і його досягнення, а також нові практики пам’ятання про загиблих у сучасній війні.

Втрачена пам’ять Першої світової: до кого ми не встигли озирнутися?  На території Житомира та області простежується загальноукраїнська тенденція – шанобливе ставлення до всіх загиблих і померлих. Але так було не завжди. Радянська влада доклала зусиль до майже повного витіснення пам’яті про події Першої світової війни, а отже і її жертв та героїв. У Житомирі та районних центрах нашого регіону, (який був прифронтовим в умовах війни), практично не зберіглось меморіальних місць, які б нагадували про українців, що полягли на фронтах цієї війни. Лише окремі поховання на міських і сільських цвинтарях, зокрема на Вільському кладовищі у Житомирі, сьогодні нагадують про існування цього «викресленого» покоління. Радянська історична політика навмисно витісняла пам’ять про війну, яку більшовики трактували як «імперіалістичну» та «чужу» для радянської системи. Відсутність видимих місць пам’яті в міських та сільських просторах не лише призвела до зникнення важливого пласта історії, а й позбавила можливості говорити про перервані родинні та локальні наративи, які могли б стати точками для міжпоколіннєвого діалогу.

Фінська кампанія: забута сторінка історії, яка болить.  

Ще один приклад – участь уродженців Житомирщини у радянсько-фінській (Зимовій) війні 1939–1940 рр. Значна кількість українських строковиків та офіцерів із нашого регіону загинули у снігах Суомі. За даними книги пам’яті, виданої у 2003 році, йдеться про 90 тисяч полеглих із різних регіонів України, серед них значна кількість є представниками Житомирщини. Поразка СРСР у цій війні була настільки ганебною для радянського керівництва, що про неї воліли не згадувати. Але чи повинні забувати ми? Чи повинні ми повернути пам’ять про тих,  хто стали жертвами чужої імперської політики?

Пам’ять про Другу світову. Регіональна традиція тут збігається із загальноукраїнською (розгляд особливостей пам’ятання у Західній Україні залишимо для наступних публікацій).  Участь українців у перемозі над нацизмом є незаперечною, тому на території більшої частини України зберігається шанобливе ставлення до пам’яті загиблих. Стосується це як полеглих воїнів так і жертв Голокосту. Меморіали, братські могили та пам’ятники загиблим у Другій світовій в Житомирі та області залишаються місцями колективної скорботи й пам’яті.  

Сучасна війна стала точкою відліку нової культури пам’ятання, яка радикально різниться від радянської моделі та демонструє зрілість громадянського суспільства нашої країни. Після 2014 р. та особливо після початку повномасштабної війни у 2022 році, культура пам’яті в Україні зазнала глибинних трансформацій. На Житомирщині, як і по всій країні, з’являються нові місця пам’яті: алеї героїв, військові меморіали, мурали та символічні простори, локальні музеї, створені громадами, імпровізовані та офіційні меморіали біля частин, шкіл. Більшість форм пам’ятання створюються «знизу»:  родинами, друзями, громадами, й саме тому вони мають потужний емоційний та об’єднавчий потенціал. У сучасному контексті політика пам’яті має визначальний вплив на соціальну згуртованість. Пам’ять про сучасну війну має стати силою що об’єднує, та в жодному разі не може перетворитись на джерело нових суперечностей. Усе залежить від нашої здатності пам’ятати минуле, в усіх його складних проявах; говорити про травми без страху, а про героїв – без штучного пафосу. Житомирщина має унікальний шанс стати прикладом регіону, де пам’ять не розділяє, а об’єднує.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Вікторія Венгерська

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 03.12.2025. URL: https://www.history.zt.ua/2025/12/polityka-pamiati-na-zhytomyrshchyni-mizh-travmoiu-vidpovidalnistiu-ta-formuvanniam-spilnoho-prostoru-pamiatannia.html

Базарська трагедія листопада 1921 року в історичній пам’яті населення Житомирщини (кінець ХХ – перша чверть ХХІ ст.)

Після проголошення незалежності України на Житомирщині почала формуватися історична пам’ять про Базарську трагедію – розстріл більшовиками 21–23 листопада 1921 року у містечку (нині – село) Базар 359 полонених вояків Волинської групи Другого зимового походу Армії УНР. Трагедії передували бої українських військових із більшовицькими загарбниками поблизу сіл Малі Міньки і Звіздаль 17 листопада, після яких частина вояків Армії УНР була взята у полон і страчена в Базарі. У радянський період вшанування пам’яті українських військових відбувалося не на місцях їх загибелі, а лише в середовищі західної української діаспори.

У межах пам’яттєвих практик, пов’язаних із Базарською трагедією листопада 1921 року, головне місце займає вшанування пам’яті загиблих українських військових на впорядкованих місцях поховань. Уже 17 листопада 1991 року активісти з Житомирщини та інших регіонів України вперше офіційно вшанували полеглих безпосередньо в Базарі: освятили могили, провели панахиду та мітинг, під час якого згадували Другий зимовий похід Армії УНР та базарські події листопада 1921 року. У наступні роки активісти впорядковували могили в Базарі, а також місця поховань біля сіл Малі Міньки і Звіздаль, де упродовж 1993–1994 роках встановили дерев’яні хрести та пам’ятні плити.

Центральним місцем вшанування пам’яті розстріляних більшовиками 21–23 листопада 1921 року українських воїнів у Базарі став Меморіал Героїв Базару (Меморіал пам’яті Героїв Базару) – монумент, зведений за ініціативи голови Об’єднання бувших вояків-українців у Великій Британії Святослава Фостуна на кошти української діаспори. Меморіал урочисто відкрили 26 серпня 2000 року; на його пілонах викарбувано імена всіх похованих. 11 жовтня 2002 року на території Меморіалу перепоховали останки 46 українських воїнів, загиблих у бою біля с. Звіздаль 17 листопада 1921 року.

Із 2017 року вшанування пам’яті героїв отримало додатковий вимір – через Всеукраїнський фестиваль «Герої Базару». Його мета – популяризація історії українського державотворення та подвигів борців за незалежність та територіальну цілісність України. Серед традиційних заходів, які проводяться під час фестивалю, – історичні диспути. Так, 19 листопада 2017 року та 23 листопада 2018 року на Житомирщині проходили історичні диспути «Другий зимовий похід Армії УНР – спроба відновлення Української державності». 21 листопада 2024 року у с. Базар відбувся історичний диспут «Приклад жертовності та звитяги Героїв Базару»; а 21 листопада 2025 року в с. Базар пройшов історичний диспут «Листопадовий рейд. Другий Зимовий похід».

Відтак, за роки незалежності України на Житомирщині утвердилася традиція щороку вшановувати пам’ять полеглих у Базарі або 21 листопада, або в найближчі до 21 листопада вихідні, – зазвичай, у суботу.

Іноді активісти з метою вшанування пам’яті загиблих українських воїнів проводили реконструкцію окремих подій. Один із таких заходів відбувся 20 листопада 2021 року в Базарі під час відзначення 100-річчя Другого зимового походу Армії УНР. Тоді був відтворений бій, що відбувся 17 листопада 1921 року біля с. Малі Міньки між учасниками Волинської групи Другого зимового походу Армії УНР та більшовиками.

Проявом історичної пам’яті про Другий зимовий похід Армії УНР та Базарську трагедію є їх відображення в документальному кіно. Так, 20 лютого 2019 року було презентовано короткометражний фільм «Другий зимовий похід Армії УНР. Базар», створений на замовлення Управління національно-патріотичного виховання, молоді та спорту Житомирської обласної державної адміністрації в межах акції «Обличчя, що потрібно знати!».

На рівні топоніміки у деяких населених пунктах Житомирщини тривалий час після проголошення незалежності України зберігалися назви, пов’язані з іменем Григорія Котовського. Саме цей «червоний командир» брав участь у придушенні Другого зимового походу Армії УНР і віддав наказ про розстріл полонених українських воїнів у Базарі в листопаді 1921 року. Лише в умовах декомунізації, після ухвалення Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки», стали можливими повне перейменування таких топонімічних об’єктів та демонтаж тематичних пам’ятників і пам’ятних знаків. Григорій Котовський увійшов до списку осіб, які підпали під декомунізацію.

У Житомирі згідно з розпорядженням міського голови від 19 лютого 2016 року було перейменовано 87 вулиць та провулків, серед яких і вулиця Котовського. Вона була перейменована на вулицю Михайла Грушевського. Упродовж кількох років до цього як прояв своєрідної «народної декомунізації» на деяких будинках по вулиці Котовського у Житомирі з’являлися написи «Вул. Героїв с. Базар», «Вул. Героїв Базару». Розпорядженням голови Житомирської облдержадміністрації від 20 травня 2016 року були перейменовані вулиці, пов’язані з ім’ям Григорія Котовського, ще у 24 населених пунктах області. У межах декомунізаційних процесів відбувався демонтаж пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених Григорію Котовському. Такий пам’ятник, зокрема, був демонтований 23 листопада 2015 року у Бердичеві.

У свою чергу, перейменовані під час декомунізації вулиці нерідко пов’язувалися з іменами учасників Другого зимового походу Армії УНР (іноді – з Базарською трагедією), передусім з іменем генерал-хорунжого, керівника Другого зимового походу Армії УНР Юрія Тютюнника, та інших учасників походу. Розпорядженням міського голови Житомира від 19 лютого 2016 року вулиця Войкова була перейменована на вулицю Юрка Тютюнника. Відповідно до розпорядження голови Житомирської обласної державної адміністрації від 20 травня 2016 року вулиці, названі на честь Юрія Тютюнника, з’явилися у м. Овруч (вулиця Юрка Тютюнника замість вулиці Соціалістичної) та с. Жупанівка (вулиця Юрія Тютюнника замість вулиці Жовтневої) Коростенського району на Житомирщині. Також цим розпорядженням у Житомирі вулицю Красовського перейменували на вулицю Героїв Базару. А в с. Болярка Олевського (нині – Коростенського) району вулиця Щорса була перейменована на честь загиблого під час Другого зимового походу Армії УНР уродженця району Леонтія Копнюка.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Сергій Стельникович

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 03.12.2025. URL: https://www.history.zt.ua/2025/12/bazarska-trahediia-lystopada-1921-roku-v-istorychnii-pamiati-naselennia-zhytomyrshchyny.html

«Ми вдячні полякам за підтримку».
Інтерв’ю з Оленою Мозговенко про досвід перебування в Польщі під час повномасштабної російсько-української війни

Уже майже чотири роки триває повномасштабна російсько-українська війна. Вона призвела до великої міграційної кризи, якої в Європі не було від часу завершення Другої світової війни. Із кінця лютого 2022 року мільйони українців, здебільшого жінок та дітей, рятуючись від російської агресії, вирушили до європейських країн, де вони отримали тимчасовий захист. Це гарантувало українцям законне право перебувати в країнах Європейського Союзу, доступ до житла, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, ринку праці.

Однією з країн, яка активно розпочала підтримку українських біженців, стала Польща. Від кінця лютого 2022 року ця країна прихистила мільйони наших громадян, передусім жінок та дітей. Нині, за офіційною статистикою, в Польщі перебуває близько 1 млн українців зі статусом тимчасового захисту.

Сьогодні ми будемо вести розмову з Оленою Мозговенко, працівницею Управління культури та туризму Житомирської облдержадміністрації, письменницею та краєзнавицею. На початку повномасштабної війни пані Олена разом з 4-річним сином Данилом виїхала до Польщі, де перебувала майже півтора роки.

– Пані Олено, згадайте, на скільки важко для вас було прийняти рішення про від’їзд за межі України на початку повномасштабної російсько-української війни?

– Я трималася до 5 березня 2022 року. А потім хвиля масової паніки накрила і мою родину: родичі змусили нас виїхати, посадили на спеціальний евакуаційний потяг з Житомира до Львова, який курсував через Бердичів. З того моменту почались наші з сином випробування. Коли ми під’їхали до вокзалу у Бердичеві, де мали пересідати на інший потяг, я жахнулася – перон був забитий людьми. Мене перехопила паніка. Пам’ятаю, як швидко дістала клаптик паперу і ручку, «на ходу» написала ім’я та прізвище сина, дату народження, контакти свої та чоловіка і вкинула в кишеню куртки дитини. Це було дуже швидко. Чекаючи на потяг, я зрозуміла, що нам дуже пощастило, бо приїхали ми останні, а заходили – перші. Схиляю голову перед працівниками вокзалу, які збагнули, що перед приходом наступного потягу треба стати ланцюгом на краю перону, щоб натовп не рухався до моменту зупинки транспорту, інакше могла б статися велика трагедія. До Львова їхалось довго і тяжко: малих дітей довелось садити на валізи, що щільно стояли між сидіннями. А в проході вагону навіть стояти було тісно. Однак то був початок. У Львові ми вскочили в останній автобус до Вроцлава. Водій, дізнавшись, що ми з Житомира, співчутливо похитав головою, але узяв мене з дитиною на єдине місце, яке лишилось. Натовпи людей на вокзалі і на кордоні вражали. В магазинах на автозаправках не було ні їжі, ні води, тому допомога польських волонтерів, які роздавали печиво, воду, чай, предмети гігієни, виявилась вкрай необхідною.

На вокзалі у Вроцлаві біля каси чекали волонтери, які допомагали знайти потяг і вирушити в правильному напрямку. А Польща забезпечила безкоштовний проїзд українським біженцям по всій країні потягами інтерсіті. Через 3 години ми приїхали до місця призначення – у місто Нова Суль, що за 1300 км від дому.

– Станом на той час чи сприймався цей від’їзд як тимчасове явище?

– Приїхавши на місце, я наполегливо себе переконувала, що на Великдень вже будемо вдома.

– Ви цілеспрямовано їхали до Польщі?

– Так! Їхала саме до Польщі. Там працювали родичі і вони нас прихистили. Тим паче, усвідомлювала, що завдяки подібності польської та української мов найкомфортніше буде саме там.

– Чи влаштовували вас умови перебування в цій країні?

– Я не замислювалась над тим. Розуміла, що треба підлаштуватись під умови, бо вибору немає. Коли спливали перші три місяці, з’явилось гостре відчуття, що повертатись зарано, тому почала шукати інше житло і роботу.

– Як ваш малолітній син адаптовувався до нових умов в іншій країні?

– Насправді, дорослим треба вчитися у діток. Данило був єдиним українцем у своїй групі в дитячому садку; відповідно, швидше за мене засвоював мову. Частенько в нього запитувала, як перекладається те чи інше слово. До того ж, нам пощастило, бо в Новій Сулі зроблено все для комфортного життя молодих сімей, тобто дитячих майданчиків не бракувало. Та й не бракувало там українських дітей.

– Що вас найбільше вразило в Польщі?

– Загалом – популяризація власної історії, традицій та символів. Цілеспрямована державна політика у збереженні власної ідентичності відчувається навіть у деталях. А насамперед – відношення до українців. Польська влада зробила багато для комфортного перебування українців на своїй території. Навіть у банкоматах була запропонована українська мова. Кожна установа намагалась показати, що вона відкрита для українців. Якось, прогулюючись містом, на вікні бібліотеки ми побачили два сердечка: одне в кольорах польського прапора, друге – в кольорах українського. Ми зайшли. Це була дитяча бібліотека. Наступний рік ми відвідували її щонайменше раз на місяць. Читали книги не лише польськомовні, а й українські, якими повільно, але стабільно поповнювалась українська поличка.

– Коли і чому ви прийняли рішення повертатися в Україну?

– Дуже хотіла навчатися в аспірантурі за спеціальністю «Історія та археологія». У травні 2023 року завершився мій контракт на роботі. І коли в Данила влітку закінчився навчальний рік у дитячому садочку, ми виїхали. Через два тижні я пішла на вступний іспит.

– Як перебування в Польщі вплинуло на вас після повернення до рідної домівки?

– Насамперед я побачила свідомих дітей, які гордо носять українську символіку, які гордо співають гімн. За одинадцять років власного навчання у школі я ніколи не чула, щоб усі школярі – від найменшого до найстаршого – співали гімн. Тому нинішній прояв свідомості українських дітей свідчить про світле майбутнє нашої держави.

– Чи підтримуєте ви зв’язки зі своїми польськими друзями?

– Звісно. Ми навіть приїздили до наших друзів, які нам із сином дуже допомагали не лише моральною підтримкою та речами. Наші друзі допомогли удосконалити мій переклад на польську дитячої книги, яку написали ми із сином (книга «Потяг у майбутнє, або Доросла книга для дітей»). Якось в мене виникла думка короткими оповіданнями розповідати про наші мандрівки. Ми постійно відвідували музеї, скансени, замки. Об’їздили все, що було неподалік. Мали що розповісти і про пригоди в Новій Сулі. В результаті у книзі розповідається про життя українських біженців в Польщі через призму пригод. Перед виїздом роздруковану чернетку книги я дала прочитати Даниловій виховательці з дитсадка. Вона була в захваті, бо скільки не шукала подібних книжок про їхній край, нічого подібного не знаходила. Слова пані Арлети мене розчулили і вселили віру в себе. А через рік ми із сином приїхали в гості до наших друзів, але не з порожніми руками, а з книгами – і для пані Арлети також.

– Що б сьогодні ви хотіли сказати полякам? Тим більше, що 11 листопада Польща відзначала День незалежності.

– Ми вдячні полякам за підтримку. І хочу наголосити, що вони мають цінувати свою незалежність, адже це таке щастя жити на рідній землі, мати свій дім, розмовляти рідною мовою і бути впевненим у завтрашнім дні.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Сергій Стельникович

 
Інтернет-видання "Житомирщина історична". 14.11.2025. URL: https://www.history.zt.ua/2025/11/my-vdiachni-poliakam-za-pidtrymku.html

Приклад амбівалентністі української історії та історичної пам’яті: боротьба між українською націоналістичною і радянською течіями Руху опору на Житомирщині

Дослідники, які вивчають тематику Другої світової війни, раз-по-раз стають свідками тенденції, що частота відзначення тих чи інших подій, пов’язаних із періодом 1939–1945 рр., дещо заважає їхньому розміреному опрацюванню й осмисленню. Особливо негативне значення у цьому відношенні має політизації історичного минулого та маніпулювання окремими фактами, інколи відірваними від контексту.

Тематику Другої світової війни актуалізує далекий від завершення і дуже суперечливий процес формування української політичної нації. Часто саме через призму оцінок тогочасних подій здійснюється пошук власної ідентичності окремими частинами сучасного суспільства, в результаті чого маємо справу з кількома її варіантами.

У зв’язку з цим постає питання про особливості історичної пам’яті. На думку професора Я. Грицака, жоден інший випадок під час Другої світової війни не мав такого складного переплетення конфліктів, як український. Саме створення і формування українського бачення, так би мовити виміру, такої віхової події в історії людства як Друга світова війна багато у чому допоможе ідентифікуватися молодій українській політичній нації.

Окремою темою у спектрі проблематики Другої світової війни є внутрішньо українські протистояння, у першу чергу на ідеологічному, а також почасти на міжнаціональному ґрунті. Ми маємо на увазі боротьбу між націоналістичною та радянською складовими Руху опору, зокрема в її регіональному вимірі – на терені сучасної Житомирщини.

Зважаючи на весь попередній досвід «взаємодії» встановлено, що станом на початок Другої світової війни радянська влада та українські націоналісти перебували у відкритій боротьбі, спрямованій на взаємне знищення.

Тому після прибуття у липні 1941 р. похідних груп обох ОУН на Житомирщину та початку формуванням ними власних організаційних мереж, українські націоналісти «зіткнулися» із представниками радянського підпільного та партизанського руху.

«З перших днів приходу німців у Житомир – 9 липня 1941 р. приїхали зі Львова та інших західних областей багато українських націоналістів-бандерівців… До бандерівців приєдналися залишки місцевих петлюрівців і націоналістів» (Державний архів Житомирської області, ф. Р-1376, оп. 1, спр. 2, арк. 14 – 15).

Радянська пропаганда подавала українських націоналістів виключно як прислужників нацистських окупантів. Підпільники Коростишева вказували: «Ставленики німців – українські націоналісти, зайняли всі керівні посади, повели тотальну агітацію проти Радянської держави, вихваляючи принесений фашистськими варварами “новий порядок” в Європі» (Державний архів Житомирської області, ф. Р-1376, оп. 1, спр. 8, арк. 20).

Починаючи з вересня 1941 р., нацистські каральні органи розпочали репресії по відношенню до членів українського націоналістичного руху, спочатку щодо бандерівців, згодом – мельниківців. Комуністи-підпільники так висвітлили цю ситуацію: «Німці повели боротьбу з українськими націоналістами (бандерівського напрямку), переслідуючи та заарештовуючи їх. Останні пішли у підпілля, продовжуючи свою боротьбу проти Радянської держави й проти німців» (Державний архів Житомирської області, ф. Р-1376, оп. 1, спр. 3, арк. 14). Вказана ситуація була вигідна радянській стороні, адже нацисти спрямовували свої каральні заходи на конкурента по Руху опору та усували його: «почалися арешти націоналістів. <…> зменшилось гоніння на комуністів» (Державний архів Житомирської області, ф. Р-1376, оп. 1, спр. 30, арк. 47).

У доповідній записці до ЦК КП(б)У військовий кореспондент газети «Правда» Л. Коробков повідомляв, що до січня 1942 р. націоналісти зрозуміли, яким є справжнє ставлення до них німців. Німцям не вдалося використати націоналістів у боротьбі з радянськими партизанами, бо вони не змогли знайти з ними контакту (Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 62, оп. 1, спр. 220, арк. 6–7). Остання інформація є особливо цінною, оскільки спростовує попередні свідчення про «прислужництво» німцям українських націоналістів.

Нацистські окупанти, керуючись принципом «розділяй і володарюй» всіляко підсилювали боротьбу між українськими націоналістами й радянськими підпільниками та партизанами. Так, самі українські націоналісти відзначали: «У терені (Андрушівський округ. – Авт.) занотовано біля 10 випадків, коли німецьке гестапо діяло під маркою партизан. Кількох наших членів замордували, покидаючи їх тіла в лісі» (Державний архів Рівненської області, ф. Р-30, оп. 2, спр. 41, арк. 16).

Варто зазначити, що радянські архівні документи є доволі непевними джерелами у плані достовірності окремих фактичних даних. Однак, якщо брати до уваги загальну тенденцію, то це джерело її демонструє.

«Націоналісти місцевого походження були знищені, так як місцеві партизани знали їх особисто, а ті що були немісцевими залишились невловими».

Українські повстанці застосовували такі ж методи по відношенню до радянських підпільників і партизанів. У серпні 1943 р. бійці боївки «Жука» (діяла в Андрушівському та Попільнянському районах) організували втечу з бердичівської в’язниці СД полковника Довгополова, сподіваючись застосувати його знання військової справи для своєї боротьби, але за радянську агітацію серед бійців боївки він був страчений (Aрхів Управління Служби безпеки України в Житомирській області, ф. 5, оп. 1, спр. 32527, арк. 8).

Документ УПА «По Україні. Суспільно-політичний огляд за місяць вересень 1943 р.» на терені Андрушівського округу ОУН, до якого входило 4–5 сусідніх районів, загалом повідомляв про «6 більших боїв із більшовицькими партизанами <...> та 2 сутички з німецькою поліцією» (Державний архів Рівненської області, ф. Р-30, оп. 2, спр. 41, арк. 15 зв).

У жовтні 1943 р. очільник місцевої боївки УПА «Жук» застрелив колишнього голову колгоспу В. Тимощука. Також жовтнем 1943 р. датований розстріл оунівцями у лісі «Коденщина» жителів села Никонівка Бердичівського району Матвійчука, Кащука, Козаченка, Музичука. Член ОУН(Б) Феодосій Глоба видав місцевій боївці УПА імена п’ятьох колишніх радянських активістів с. Сингаївка цього ж району, які згодом теж були вбиті (Aрхів Управління Служби безпеки України в Житомирській області, ф. 6, оп. 1, спр. 5218, арк. 75 зв.).

Боротьба між українськими націоналістами та радянськими підпільниками та партизанами стала ще одним, так би мовити, внутрішнім фронтом для народу України. Вона завдала втрат і страждань та зменшувала шанси на виживання найперше обтяженим жорстоким нацистським окупаційним режимом пересічним місцевим мешканцям. Територія Житомирської області не стала, на жаль, позитивним виключенням у цьому протистоянні, а лише черговий раз засвідчила загальну тенденцію. Встановити хоча б приблизну кількість загиблих на Житомирщині з обох сторін і нині досить складно. Можемо засвідчити, що обрахунок сягає сотень, а можливо й тисячі вбитих у взаємній боротьбі. Подальше вивчення та переосмислення цього питання сприятиме кращому розумінню феномену ідеологічного протистояння, його історичних паралелей та наслідків уже в незалежній Україні. Також маємо сподівання, що завдяки врахуванню помилок минулого історичного досвіду, сучасному поколінню українських громадян стане мудрості та терпіння не допустити повторення подібних трагічних подій.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Іван КОВАЛЬЧУК

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 26.05.2025. URL: https://www.history.zt.ua/2025/05/pryklad-ambivalentnisti-ukrainskoi-istorii-ta-istorychnoi-pamiati-borotba-mizh-ukrainskoiu-natsionalistychnoiu-i-radianskoiu-techiiamy-rukhu-oporu-na-zhytomyrshchyni.html

Жертви польсько-радянської війни та їхнє вшанування на Житомирщині

Для українсько-польської співпраці 1920 рік став визначальним. 21 квітня було укладено Варшавський договір або Пакт Пілсудський – Петлюра, відповідно до якого Юзеф Пілсудський визнав Українську Народну Республіку, а 24 квітня підписано військову конвенцію щодо спільної боротьби українських і польських військ проти більшовиків. Хоч угоду засуджували та критикували багато знакових постатей, зокрема, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Ісаак Мазепа, однак у ситуації, яка склалася, варто відзначити, що Симон Петлюра намагався через союз з Польщею відновити повноцінно державність УНР, не дивлячись та поступки польській стороні у територіях Східної Галичини та Волині.

Основним епізодом польсько-української співпраці є Київський похід і здобуття столиці 7 травня. Урочистий військовий парад з нагоди визволення Києва від більшовиків було проведено на Хрещатику 9 травня. Контрнаступ Червоної армії докорінно змінив хід подій, 12 травня столицю було втрачено. Житомир перебував під контролем польської армії з 26 квітня до 12 червня. Критичність фронту можна уявити в швидкій динаміці наступу більшовицьких військ – вже 13-25 серпня відбулася вирішальна Варшавська битва.

В ході спільного наступу у квітні 1920 року фронт охоплював територію Волині-Житомирщини, зокрема було проведено військові кампанії зайняття Житомира, Коростеня, Бердичева.

Спільні військові дії стали виразником прагнення обох народів об’єднатися у спробі боронити свободу і незалежність від червоного терору та більшовицької експансії. Польські військовики віддавали свої життя, борючись не лише за власну державу, а й за вільну Україну. Більшість могил польських військових залишилися забутими в радянські часи. Віднайдення цих братських могил, вшанування солдатів – визнання спільної братерської боротьби. Пам'ять, вшанування військових – не лише данина минулому, а нагадування того, що в єдності й солідарності – наша сила.

Загалом у боях за відроджену Польщу протягом 1918-1920 років загинуло близько 100.000 осіб. На Житомирщині такі поховання часто були таємними через побоювання реакції зі сторони більшовиків. В подальшому про полеглих в боях польських військових практично не згадували і більшість поховань до сьогодні залишається невідомою.

Внесок у збереження пам’яті про загиблих польських військових в боях з більшовиками зробила громадська організація «Житомирська обласна Спілка поляків України» (ЖОСПУ). Масовою стала акція спілки зі вшанування загиблих до 100-річчя польсько-більшовицької війни.

Наразі в Житомирській області встановлено чотири цвинтарі польських військових, які загинули у 1920 році, в Житомирі та селах Сусли (Звягільський район), Новий Дорогинь (Коростенський район), Рудня-Баранівська (Новинська сільська рада, Ушомирська громада, Коростенський район). Останній населений пункт практично зник, оскільки в селі проживає лише одна особа. 

На римо-католицькому цвинтарі в Житомирі є братська могила 33 польських солдатів. Ще одну могилу вказав ветеран полонійного руху Житомирщини Франц Бжезицький. На першій могилі зусиллями ЖОСПУ було встановлено пам’ятний хрест.

В Коростені, ймовірно, теж є поховання польських військових. Старий цвинтар (розташований поблизу залізничного вокзалу) містить польський сектор. За свідченнями місцевих мешканців, тут поховані польські солдати.

У селі Рудня-Барановська Коростенського району поховано до 170 польських солдатів. Інформацію про те, що на цвинтарі в селі знаходяться останки солдатів Війська Польського, у 2013 році підтвердила також Зофія Кубельська, 92-річна мешканка Коростеня, яка раніше проживала в Рудні. Вона розповіла, що її батьки багато років вели список загиблих солдатів, але через складні часи радянської дійсності цей список був переданий до римо-католицької парафії Коростеня, де, на жаль, він був втрачений. За словами жінки, польські солдати були розгромлені підрозділом Червоної Армії під командуванням Будьонного. Зі сторони польської армії у боях з частинами Будьонного поблизу міста Коростень та села Рудня-Барановська брали участь 2-й, 12-й та 14-й уланські полки, а також 2-й кавалерійський полк. Марія Новіцька, остання мешканка села, повідомила, що хрест на братській могилі багато разів знімали невідомі. Наразі на братській могилі встановлено дерев'яний хрест.

Про могилу в селі Новий Дорогинь розповів мешканець села, православний священик Іван Голуб. Саме він вказав на місце поховання польських кавалеристів, які загинули в боях з військами Будьонного. За розповіддю вчителя історії місцевої школи Григорія Ладошка, сутичка почалася, коли польський солдат тікав від озброєного шаблею козака і в якийсь момент застрелив його. Більша група переслідувала поляків, яких було менше, і вони втікали в бік лісу. У бою загинуло близько двадцяти солдатів. Місцеві жителі, ризикуючи життям, зібрали тіла загиблих, загорнули їх у простирадла та поховали на цвинтарі у братській могилі, на яку поклали червоний гранітний камінь. Завдяки зусиллям Коростенської спілки поляків України на цвинтарі у 2019 році було встановлено хрест на згадку про польських солдатів, які загинули у польсько-більшовицькій війні.

Найбільше опіки над могилами загиблих польських військових було від жителів села Сусли Звягільського району. Перша документальна згадка про село датується 1796 роком, а вже у 1807 році тут поселилися перші польські колоністи. У другій половині ХІХ століття поляки переїжджали з Привіслянського краю. Станом на 1927 рік в селі мешкало 1050 поляків (всього населення села склало 1265 мешканців). Сусли залишалися переважно польським поселенням до Чонобильської трагедії, після переселення жителів радіаційно забрудненої зони національний склад села змінився. Зараз населення села становить близько 1100 осіб.   

В Суслах є дві могили польських солдатів Синьої армії генерала Юзефа Галлера, на місцевому цвинтарі та могила при в’їзді до села.

27 червня 1920 року в селі Сусли, розташованому за 6 км від Звягеля, 1-ша рота 13-го саперного полку зіткнулася з чисельно переважаючою кавалерією Будьонного. Це сталося під час відступу польських військ з Києва. В результаті сутички загинули 62 солдати Галлера, яких поховали в безіменній могилі на цвинтарі та встановили дерев'яний хрест. У 1960-х роках могила була зорана, а заховані останки загиблих розкидані. Польські жителі села зібрали їх і поховали.

У 1993 році, завдяки зусиллям покійного Яна Стипули, члена Сейму Республіки Польща, та влади, на могилі було встановлено чорний гранітний хрест. Імена похованих були реконструйовані завдяки праці іконописця Губерта Кампи, президента фонду «У благословенному мистецтві».

Губерт Кампа – іконописець, волонтер, капелан у Християнській службі порятунку (міжконфесійне служіння українських християн), за самовизначенням «Людина контрастів. З Головою та Пензлем у Вічності та Тілом серед війни, страждань та болю Життя». До речі, на переговорах у Саудівській Аравії очільник МЗС України Андрій Сибіга подарував главі Держдепартаменту США Марко Рубіо Маріупольську ікону Богоматері, її на дошках від скрині з-під боєприпасів написав Губерт Кампа.

Губерт Кампа створив сторінку на Фейсбуці «Zapomniani Niezapomniani 1920», яка присвячена вшануванню 62 польських вояків 1-ї роти 13-го саперного батальйону.

Завдяки ініціативності Губерта Кампи вдалося досягнути результатів, упорядкувати могили, деталізувати імена, події, створити відеоролики в пам'ять про загиблих, а 26 червня 2021 року в костелі в Суслах встановили таблички із символами Чотирьох Євангелістів та іменами двох командирів 1-ї роти 13-го саперного батальйону, які загинули 27 червня 1920 року. Гжегож Сікорський та Казимир Зеньчак були поховані навіки у вищезгаданому селі разом із 60 саперами. Меморіальні дошки були встановлені за фінансової підтримки Фонду «In Blessed Art», Генерального консульства Республіки Польща у Вінниці та Польського бізнес-центру «World».

Хочеться висловити сподівання, що в подальшому науковці, представники громадського сектору та влада зможуть разом реалізувати заходи з виявлення інформації про польські жертви війни, провести необхідні ексгумації та встановити меморіальні пам’ятники. 

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Антон СИЧЕВСЬКИЙ

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 28.04.2025. URL: https://www.history.zt.ua/2025/04/zhertvy-polsko-radianskoi-viiny-ta-yikhnie-vshanuvannia-na-zhytomyrshchyni.html

Економічні аспекти Голокосту у Житомирі (до Дня пам’яті жертв Голокосту)

27 січня у всьому світі вшановується пам’ять жертв Голокосту.

Під час Другої світової війни було знищено 6 мільйонів євреїв, геноцид спрямовувався і проти ромів, сінді, людей із психічними хворобами, представників ЛГБД спільнот та Свідків Єгови. Підставою для знищення євреїв були як ідеологічні звинувачення (їх пов’язували із поширенням ідей та практик комунізму), так і більшою мірою економічні причини. Щодо представників інших груп – їх називали «загрозою суспільної моралі» та/або неповноцінними, а їх життя – «негідним». Інформацію про точну кількість всіх жертв геноцидних практик нацистів на сьогодні складно встановити. Щодо кількості вбитих на території України євреїв, вважається що загинули більше 1,5 мільйона.  

Попри завершення Другої світової війни у 1945 р. та проведення гучних трибуналів над військовим злочинцями, ідея запровадження єдиного Дня пам’яті загиблих в результаті одного із найжахливіших геноцидів ХХ ст. виникла лише на початку 2000-х рр. Саме цього дня, у 1945 р. підрозділи 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті, що розташовувався на території Польщі – Аушвіц-Біркенау.

Проблеми геноциду, вигнання, біженства, втрати рідних та власних домівок набули особливого звучання в умовах сучасної війни, коли українцям, в умовах російської агресії проти нашої держави, доводиться переживати та проживати подібні трагедії, пов’язані із війною. Путін та його поплічники намагаються знецінити українців та нашу країну, вдаючись до найганебніших практик на окупованих територіях України. За зразок вони використовують нацистські прийоми знецінення та знелюднення євреїв під час Другої світової війни. Серед іншого, і ті, які   пов’язувалось із злочинами економічного характеру.

Житомир та його мешканці, як місто,  яке одне із перших потрапило під окупацію на території колишньої підрадянської України, є типовим прикладом здійснення подібних злочинів.  Фактично, з перших днів окупації (місто було окуповано 9 липня 1941 р.), відбулись перші акції  знищення євреїв. Створення гетто стає ще однією невід’ємною рисою окупації. В Житомирі гетто  з’являється у районі вулиць Чуднівської, Островської та Катедральної. Перші показові розстріли відбуваються вже 19 липня. Цього дня розстріляли 100 євреїв, яких звинуватили у співпраці з партизанами та організацією підпалів у місті. Як стверджує у своєму дослідженні А. Круглов, масові розстріли відбулись 9 вересня 1941 р.

Євреїв у всіх місцях їх компактного проживання заставляли збиратись у конкретно визначених місцях під приводом переселення (найчастіше, мова йшла про Палестину). Звісно, що люди, які збирались виїздити, брали із собою найцінніше. Коли їх привозили до місць розстрілів, всіх заставляли задавати гроші та коштовності. Приховати щось було неможливо, оскільки наступний етап приниження пов’язувався із вимогою роздягнутись. Всі особисті речі: одяг, білизна, взуття ретельно сортувались, описувались та передавались у відповідні інстанції, що відповідали за подібний вид «розв’язання» економічних проблем країни, що воює. Як стверджує у своєму дослідженні А.Гольштейн, перший розстріл в Житомирі приніс «рясні жнива»: їх вага склала від 50 до 60 тис фунтів. Частина готівки передавались членам зондеркоманди 4 а. Але більшість цінних речей, золото призначались для «німецького благодійного фонду». Вилучені цінності пакували в ящики і відправляли до Управління здобиччю Рейхсказначейства в Берліні. Як бачимо, німці створили систему, яка будувалась на пограбуванні та здійснювалась із властивою німцям скрупульозністю. Ці аспекти Голокосту менш відомі широкому загалу, оскільки пограбування відбувались систематично на території всіх країн, окупованих нацистами. Стосувались вони і витворів мистецтва, релігійних коштовностей, частина з яких представлені у сучасних приватних та колекціях європейських музеїв. Це аспект робіть зрозумілим прагнення окремих урядовців (у різних країнах, включно із США, на території якої також є цінності, що пов’язуються із наслідками Голокосту) не загострювати ці питання. Час, відсутність необхідних документів, які підтверджують власність, відхід у небуття не лише власників, а й більшості спадкоємців, складність судових процедур та не зацікавленість сучасних власників у проведенні розслідувань, є основними проблемами, які гальмують проведення процедур компенсацій, реституцій та повернення законним власникам. Саме тому, органи прокуратури України та інші відповідальні структури мають ретельно фіксувати всі злочини, які здійснюються на території окупованих частин України, особливо пов’язані із музейними колекціями, церковними цінностями, архівами та іншими важливими для збереження як національного культурного спадку так і національної ідентичності речами.

На жаль, попри прийняття міжнародних резолюцій ООН щодо Голокосту, серед підписантів яких була і росія, у випадку цієї країни, ця жахлива сторінка історії не перетворилась для її керманичів на пересторогу щодо небезпек, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Вікторія ВЕНГЕРСЬКА

Фото: Офіс Президента України

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 27.01.2025. URL: https://www.history.zt.ua/2025/01/ekonomichni-aspekty-holokostu-u-zhytomyri-do-dnia-pamiati-zhertv-holokostu.html

Депортація населення Житомирщини на примусові роботи до Німеччини (1941–1944 роки)

Чисельність депортованого українського населення на примусові роботи до Німеччини

У роки Другої світової війни нацисти здійснювали масове примусове переміщення трудових ресурсів із окупованих територій до Третього Райху. Після провалу «бліцкригу» та переходу до затяжної війни на Сході нацисти уже в останні місяці 1941 року зіткнулися з дефіцитом робочої сили в самому Райху. Для розв’язання цієї проблеми було започатковано програму переміщення «трудових ресурсів» (місцевих чоловіків та жінок переважно віком від 16 до 55 років) із окупованих східних територій для їх використання у промисловості та сільському господарстві. Найбільший відсоток таких осіб («остарбайтери», або «робітники зі Сходу», як їх називали окупанти) було переміщено з окупованої України – загалом 2,4 млн. Із території Житомирської області з кінця 1941 року до початку 1944 року до Німеччини було відправлено 75 535 осіб (із них станом на 1 квітня 1946 року повернулося лише 50 328 осіб).

Початок переміщення «трудових ресурсів» із Житомирщини

Серед населення Житомирської області пропагандистська кампанія із добровільного набору на роботи до Німеччини розпочалася наприкінці 1941 – на початку 1942 років. Через численні газети, плакати, листівки, а пізніше й через радіо, кінохроніку та деякі форми усної пропаганди жителі окупованих територій запрошувалися на працю в Райх, яка нібито мала матеріально забезпечити як самих працівників, так і їхні сім’ї. Не маючи реального уявлення про ставлення нацистів до «трудових ресурсів» зі Сходу, частина осіб із Житомирщини наприкінці 1941 – на початку 1942 років, піддавшись на пропагандистські заклики, виявила бажання добровільного від’їзду на роботу. Зокрема, у Житомирі перша група остарбайтерів була відібрана для відправки біржею праці 9–10 січня 1942 року.

Кількість добровольців, спрямованих до Німеччини в цей час, не могла забезпечити потреб нацистів у робочій силі. Тому 26 січня 1942 року господарський штаб німецького командування на Сході у секретній інструкції вимагав: «Якщо число добровольців не виправдає сподівань, то згідно з наказом під час вербування необхідно застосовувати найбільш строгі заходи». По суті, ця вимога передбачала перехід до примусовості у проведенні трудових мобілізаційних заходів серед населення окупованих територій.

Перехід до примусових масових мобілізаційних кампаній

20 квітня 1942 року головний уповноважений з використання робочої сили Фріц Заукель розіслав німецьким урядовим та військовим органам таємну «Програму головного уповноваженого з використання робочої сили». У документі відзначалося: «Конче необхідно використовувати в окупованих радянських областях наявні людські резерви. Якщо не вдасться добровільно залучити потрібну робочу силу, то необхідно негайно приступити до мобілізації і примусового підписання індивідуальних зобов’язань». Уже в березні 1942 року на Житомирщині нацисти започаткували примусові масові переміщення населення на роботи до Німеччини. Нерідко такі акції, які проводилися гітлерівцями, перетворилися на масові облави на місцевих жителів. У жовтні 1942 року нібито під виглядом колгоспних зборів окупанти зібрали жителів двох сіл Ярунського району й таким чином «мобілізували» 250 селян; 29 жовтня 1942 року у Звягелі та 14 й 16 листопада 1942 року у Бердичеві відбулися облави в кінотеатрах. Особливо масштабними нацистські «полювання» за робочою силою стали із квітня 1943 року.

Основні способи ухилення від депортації

Для місцевого населення відправка на роботу до Німеччини сприймалася як вирок, тому багато хто намагалися від неї ухилитися. Чи не найпоширенішою формою спротиву стали штучні каліцтва, які зумовлювали тимчасову або й постійну непрацездатність. Часто особи, які підпадали під мобілізацію, свідомо наносили собі травми, пили оцет, різного роду настоянки, що порушували біологічні процеси організму; обробляли штучно створені рани каустичною содою (гідроксид натрію), яка призводила до сильних хімічних опіків тощо. Нерідкими були випадки, коли подібні дії над власними дітьми вчиняли батьки; задокументованими є факти такої «допомоги» українськими лікарями.

Відносно поширеним явищем стала видача місцевими лікарями, які через брак німецьких фахівців були включені до складу медичних комісій з набору робочої сили, фіктивних довідок про непрацездатність.

Іншим способом легального уникнення мобілізації була робота на місцевих промислових об’єктах, перебування на певних посадах у сфері сільського господарства. В основному мобілізація молоді, яка працювала на підприємствах регіону, розпочалася з кінця літа – осені 1943 року. У кожному конкретному випадку питання звільнення особи, яке залежало від незамінності робітника, вирішувалося під час роботи комісії спільно з керівником підприємства або його представником.

Певний час під мобілізацію не потрапляли особи, які перебували у шлюбі, та матері, на утриманні яких були діти до 12 років. Ці обставини сприяли деякому зростанню кількості шлюбів та народжень дітей. Проте згодом вимога мобілізації лише неодружених осіб була відкинута. Окрім депортації одного із членів подружжя, на роботу до Райху почали відправляти молоді родини та навіть вагітних жінок.

Можливістю уникнення депортації став підкуп відповідальних за мобілізацію осіб, серед яких поліцаї, старости, керуючі будинками, працівники біржі праці тощо. Для підкупу використовувалося усе, що могло їх зацікавити. Зазвичай це були гроші. У Житомирі відкупитися від депортації можна було сумою у розмірі від 5 тис. крб. до 10 тис. крб. Проте відкупитися здебільшого можна було тимчасовою, до наступної мобілізаційної кампанії.

Для уникнення мобілізації деякі жінки намагалися налагодити особистісні стосунки з німецькими військовими та працівниками цивільних установ. У середині 1942 року керівник допоміжного управління Звягеля повідомляв гебітскомісара, що при черговій відправці до Німеччини багато військових та інших установ, окремі офіцери і солдати через особистісні мотиви намагалися захистити жінок від депортації. Однак їхня протекція переважно не приносила бажаних результатів.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Сергій СТЕЛЬНИКОВИЧ

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 24.05.2024. URL: http://www.history.zt.ua/2024/05/deportatsiia-naselennia-zhytomyrshchyny-na-prymusovi-roboty-do-nimechchyny-1941-1944-roky.html

Винищення пацієнтів психіатричних медичних установ на окупованій нацистами території України у 1941–1944 рр.

Упродовж 1939–1945 років у межах кампанії, санкціонованої особистим підписом А. Гітлера, нацисти знищили приблизно 300 тис. осіб з інвалідністю, з них 216 тис. – у Німеччині й анексованій Австрії, і майже 70 тис. – в інших країнах Європи. У ІІІ Райху, щоб увести в оману родичів жертв, застосовували як привід «евтаназію» (проект під назвою «Акція Т 4»). Натомість у Східній Європі це було неприховане й публічне масове вбивство, після якого буквально ніхто не виживав.

Вивчення цієї теми істориками в незалежній Україні та історична пам’ять про неї пройшли певний шлях. Окремі звернення українських дослідників до теми примусової евтаназії людей із фізичними та психічними хворобами, в умовах нацистської окупації, датуються 2000-ми – початком 2010-х років. Важливим аспектом вивчення та осмислення зазначеної теми є те, що за досвідом самої Німеччини, у цьому процесі безпосередню і, напевно, першочергову участь брали лікарі-психіатри. Варто зазначити, що й в Радянському Союзі саме окремі психіатри, а не історики, також зверталися до теми знищення людей із психічними хворобами у роки нацистської окупації. В Україні впродовж 2011–2013 років. за авторства Петра та Олександра Петрюків у журналі «Психічне здоров’я» була опублікована серія статей-повідомлень під загальною назвою «Психіатрія за нацизму». У процесі підготовки цих публікацій опрацьовувалися архівні матеріали, наявний значний фактичний матеріал стосовно процесу знищення людей із психічними та ментальними хворобам на окупованій території України.

Дослідження вітчизняних професійних істориків до теми знищення пацієнтів психіатричних лікарень на окупованій нацистами території України, чітко окреслилися у другій половині 2010-х – на початку 2020-х років.

Нині документально встановлено, що на окупованій території України нацистські карателі та колаборанти знищили пацієнтів психіатричних лікарень у Вінниці, Дніпрі (Ігрень), Житомирі, Києві, Полтаві, Сімферополі, Харкові (Мельничук, 2018, с. 179). Також, у новітніх дослідженнях наявні факти про страти людей у психіатричних закладах Донецька, Сватового, Херсона та Чернігова.

У колективному дослідженні «Базовий історичний наратив Меморіального центру Голокосту “Бабин Яр”», узагальнено наводяться окремі фактичні дані з визначеної тематики: «В Україні (в її нинішніх межах) було вбито щонайменше 8 450 чоловік [мається на увазі людей із психічними/ментальними хворобами. – Авт.] (6 809 розстріляно, задушено газами або отруєно; іще 1 641 особа загинула від голоду)». Приблизно цією ж цифрою, у 8,5–9 тис. пацієнтів психлікарень та відділень оперують й інші сучасні дослідники.

У новітній українській історіографії цієї теми вказується, що в обласній психіатричній лікарні Житомира за роки нацистської окупації було знищено близько 90–100 пацієнтів. Вказані дані ще не отримали підтвердження на основі архівних матеріалів, принаймні тих, що вже введені до наукового обігу.

Наведений нами узагальнений огляд безперечно не є вичерпним у плані огляду досліджень цієї тематики та визначення кількості жертв. Однак він вказує на той факт, що ця наукова проблематика на даний час уже не перебуває на другому плані вітчизняної історичної науки. Адже завдяки таким дослідженням формування історичної пам’яті українського народу буде більш цілісним та не матиме так званих «провалів».

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Іван КОВАЛЬЧУК

Фото: Мультимедійна онлайн-платформа про минуле та сучасне України "Локальна історія". URL: https://localhistory.org.ua/texts/statti/vilni-dlia-boga-gidki-dlia-natsi/

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 22.04.2024. URL: http://www.history.zt.ua/2024/04/vynyshchennia-patsiientiv-psykhiatrychnykh-medychnykh-ustanov-na-okupovanii-natsystamy-terytorii-Ukrainy-u-1941-1944%20rr.html

Проблема етнічних псевдоменшин у новітній українській історії

Європейська інтеграція України та її прагнення стати невід’ємною складовою родини європейських народів підштовхнула росію поряд з культурною, медійною, мовною експансією здійснити військову агресію у 2014р. Саме тоді ними були запущені такі політичні проєкти як ЛНР, ДНР, Новоросія та інші, які стали каталізатором сепаратистських рухів в Україні. Однак крім територій як ознаки будь-якої сучасної держави, важливу роль в обґрунтуванні законності та закономірності її існування належить фактору етнічності. Тобто потрібно було спробувати довести проживання на цих українських територіях народів за своїми етнічними особливостями відмінних від українців. Проте ці спроби, зрозуміло, зазнали невдачі. Така політика держав, особливо росії не є чимось новим, оскільки такі механізми дестабілізації окремих регіонів через сепаратистські рухи вже застосовувались різними політичними силами на українських землях.

У науковій літературі традиційно розрізняють справжні етноси, етнічні меншини і псевдоменшини. Сам термін «псевдоменшина» у наукову літературу ввів відомий  історик Ярослав Дашкевич.

За Кирилом Галушко етнічні псевдоменшини – це несправжні, вигадані й тимчасові етноси, які виникають у період певної політичної кон’юнктури, не несуть національних ідей і зникають із зміною політичної ситуації. Їх існування зазвичай не можна довести ні етнологічними, ні історичними, ні лінгвістичними даними. Тобто вони виступають як окремі, часто політичні проєкти окремих держав, які зацікавлені у дестабілізації на територіях сусідніх держав.

Аналізуючи дану проблему, насамперед слід згадати про так звану псевдоетнічну меншину «русинів» або ж «підкарпатських русинів». Сам етнонім русини надзвичайно архаїчний, оскільки він веде своє походження ще від давньої України-Руси для означення представників її автохтонного етносу. І відомо, що цей етнонім зберігався на території всієї України практично до XVII – XVIII ст. на території Центральної України і Нижнього Подніпров’я і до ХІХ століття в Галичині. Проте найдовше він зберігся на території Закарпаття. Наприклад у часи визвольних змагань Богдана Хмельницького, самоназва українців, зокрема, вживалася у таких варіаціях як «руська нація», «руський нарід», «руси», які вживались поряд з етнонімами  «козацький народ», «черкаський народ» і означали українців, що засвідчують різноманітні історичні джерела. В цьому контексті його не слід плутати з терміном «росіяни», чи, наприклад, «русскіє», які за часів Богдана Хмельницького, разом з терміном «московити», використовувалися для позначення людності Московського царства.

В нинішніх умовах етнонім «русини» вживають насамперед ідеологи т. зв. політичного русинства для означення населення, яке мешкає на Закарпатті. У більшості науковці наголошують на штучності русинського питання. Прагнення виокремити закарпатських українців в окремий народ історично пов’язують з інтересами тих держав, яким належало Закарпаття – Угорщини за часів Австро-Угорщини, а пізніше міжвоєнної Чехословаччини – у тому, щоб розірвати зв’язки місцевих українців з основним масивом українських етнічних територій та можливості асимілювати їх, убезпечивши себе від ймовірного сепаратизму. Сучасні дослідники наголошують, що Закарпаття і зараз знаходиться у сфері, насамперед, економічних інтересів Угорщини, Чехії, Словаччини і звісно росії, яка продовжує просувати в цьому регіоні свої наративи та російську мову.

Крім цього є об’єктивні обставини, які створили таке явище, як «підкарпатські русини». Як ми вже відзначали, термін русини в означенні українського етносу вживався до ХІХ ст. включно. Саме в цей період в Галичині та Буковині відбувається перехід до етноніму «українці» як ідентифікації етносу. Однак цей процес, який пов’язують з українським національним відродженням ХІХ ст. прийшов на Закарпаття значно пізніше. Особливо актуальним це було стосовно українців, які в той час були віддалені від основного масиву етнічних українських земель. Звідси, як відзначає Мирослав Дністрянський, певний психологічний бар’єр сприйняття частиною населення цього українського регіону самоназви «українці».

Частка так зв. «русинів» на Закарпатті по суті є мізерною. За переписом населення України 2001 року, який давав змогу бажаючим ідентифікувати себе як русини, близько 1% (10090 осіб) Закарпаття визнало себе «русинами», а з них 31 % визнав рідною – українську мову.

Не можна не згадати таку ж своєрідну закарпатську етнокультурну групу як мадярони, тобто тих українців, які обрали відверту мадярську орієнтацію, відмовилися від власної мови, культури, релігії і брали участь в мадяризації українського населення. Такі явища, на жаль, з історії українства нам добре знайомі, тобто мадярони є своєрідним закарпатським аналогом українського малоросійства в цілому.

В 1991 році почалася в пресі дискусія довкола нібито існуючого субетносу чи навіть окремого етносу «новоросів», який мав би стати етнічним фундаментом Новоросійської автономії. Ця етнічна спільнота мислилась, очевидно, як частина російського народу. Проте, не вдалося надати жодних доказів, що в межах колишнього Новоросійського генерал-губернаторства у ХІХ ст. жодних новоросів не було, а чисельно українці суттєво переважали етнічних росіян. Тому, проєкт «Новоросія», який підтримувався росією та спроба ідеологів цього руху виділити в окремий народ т.зв. «новоросів» з подальшим територіальним відокремленням від України зазнав невдачі.

Одночасно з висуванням концепції окремого етносу «новоросів» у Одесі на початку 90-х рр. ХХ ст. була спроба обґрунтувати існування окремої національності «одеситів». Це була чергова спроба за підтримки росії дестабілізувати ситуацію на півдні, зберегти там процеси русифікації. Були й економічні причини. Частина місцевих еліт таким чином, підтримуючи ідею існування і окремішності т.зв. «одеситів» хотіли обґрунтувати необхідність створення Одеської спеціальної економічної зони, що б надало регіону митні, валютно-фінансові, податкові пільги.

Також варто відзначити про «утворення» в 90-ті рр. ХХ ст. так зв. «кримського народу», яке ініціювали радикальні антиукраїнські та антитатарські настроєні російські політичні кола, які хотіли законсервувати автономію Криму і зробити її не тільки політичною, але й етнічною. Це дозволило б, на думку її ідеологів, зберегти міцний зв’зок Криму з росією та його російське обличчя. До прикладу, існування т.зв. «кримського народу» як окремої етнічної спільноти, яка опиралась на російську культуру та мову визнали такі організації як «Соціалістична партія трудящих Криму», «Російськомовний рух Криму»,  «Російська («Русская») партія Криму» та інші. Зрозуміло, що це фіктивна, придумана з політичних міркувань т.зв. етнічна меншина, яку визначає фактор спільної російської мови, спільне радянське минуле. Зрозуміло, що в цих антидержавних задумах не було місця українцям та кримським татарам з їх культурним розмаїттям.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Олександр ЖУКОВСЬКИЙ

Фото: Інформаційний портал "PMG.ua". URL: https://pmg.ua/life/8272-rusyny-provely-v-mukachevi-supersekretnyy-zizd-fotoreportazh

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 15.03.2024. URL: http://www.history.zt.ua/2024/03/problema-etnichnykh-psevdomenshyn-u-novitnii-ukrainskii-istorii.html

Науковці, представники влади і громадськості обговорили напрямки та результати євроінтеграційних процесів на Житомирщині

24 квітня в Житомирському державному університеті імені Івана Франка відбувся круглий стіл «Євроінтеграція України: виклики та перспективи» (Зустріч з представниками органів державної влади Житомира та області, а також представниками громадського сектору, які реалізують різні напрямки європейської інтеграційної політики). Організатором заходу стала кафедра історії України ЖДУ ім. І. Франка, яка ще у червні 2023 року розпочала реалізацію проекту «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» за програмою Європейського Союзу Еразмус+ напрямку Жан Моне.

У вступному слові ректор університету Галина Киричук наголосила, що заходи такого рівня допоможуть проаналізувати і зрозуміти різні аспекти наближення нашої країни до ЄС та євроінтеграційні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні.

Керівник проекту «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» в межах Програми Еразмус+, напрям Жан Моне, завідувачка кафедри історії України, доктор історичних наук, професор Вікторія Венгерська розповіла про поетапність реалізації проекту протягом наступних трьох років та основні напрямки роботи.

«Метою нашого заходу є посилення діалогу між академічним світом та суспільством, включаючи політиків на місцевому та державному рівнях, державних службовців, представників громадянського суспільства ЗМІ. Також це генерування знання та уявлення на підтримку формування політики ЄС, посилення ролі ЄС в Європі та локалізованому світі. Наш проект передбачає охоплення широкої громадськості, поширення знання про ЄС у найширших колах суспільства. Грант який виграла кафедра історії України нашого університету має тему «Європейська інтеграція та Україна: історична пам'ять та міграційні виклики» і передбачає в першу чергу запровадження навчальних дисциплін, здійснення наукових досліджень, підготовку публікацій як наукового, так і публіцистичного характеру, поширення цієї інформації у ЗМІ, соціальних мережах, в першу чергу з метою популяризації знань про ЄС, а також наш проект передбачає тісну співпрацю з органами влади і громадськими організаціями», - зазначила Вікторія Венгерська.

Керівник проекту ознайомила присутніх з ключовими завданнями проекту – покращення бакалаврської, магістерської програм в галузі історії відповідно до викликів сучасності, підвищення рівня знань щодо базових засад і принципів функціонування ЄС, процесів європейської інтеграції України, розуміння сутності проблем і політики історичної пам’яті, європейських міграційних процесів, а також поширення знань про ЄС.

Для реалізації окреслених завдань до навчальних програм різних рівнів включені нові курси і бакалаври Житомирського державного університету імені Івана Франка зараз мають можливість вивчати дисципліну «Європейські студії», магістри - «Історична пам'ять, історична політика країн ЄС та України», а здобувачі рівня доктора філософії - «Україна в європейських міграційних процесах». Найбільш зацікавлені та підготовлені студенти бакалаврського та магістерського рівнів працюють над підготовкою дипломних робіт відповідної тематики, а дві аспірантки пишуть докторські дослідження.

В 2026 році планується проведення міжнародної наукової конференції, яка підсумує діяльність протягом реалізації проекту. В журналі, який видається на історичному факультеті Житомирського державного університету імені Івана Франка, - «Інтермарум: історія, політика, культура» будуть опубліковані основні дослідження. Передбачається, окрім організації круглих столів, й проведення літніх шкіл та інших заходів.

У виступі модератор заходу та керівник проекту Вікторія Венгерська акцентувала увагу зібрання на тому, що місією, яка покладається на представників громадських організацій, влади та науковців, є популяризація знань про демократичні засади функціонування ЄС, відповідні норми і стандарти життя, які втілюються в ідеали держави соціального добробуту. Базові цінності ЄС – повага до людської гідності, свободи, демократія, рівність, верховенство права є світоглядними принципами, які мають стати невід’ємною частиною нашого життя.

Розширенню інформаційної, наукової, експертної бази проекту кафедри історії України сприяє досвід і нові знання, які представники команди проекту здобули та продовжують здобувати у європейських університетах під час стажувань та наукових конференціях в Берліні, Регенсбурзі, Лейцизі, Вільнюсі, Варшаві, Кракові, Лодзі, Познані, Жешува та інших містах.

Підсумовуючи свій виступ Вікторія Венгерська звернулася до учасників: «Підтримка євроінтеграції має стати частиною українського світогляду, тому наше спільне завдання – пропагування відповідних ідей і усвідомлення того, що ми маємо спільними зусиллями формувати усвідомлений вибір євроінтеграції кожним мешканцем Житомирщини. Російсько-українська війна є цивілізаційним протистоянням, в якому наша країна та її громадяни чітко окреслили світоглядні та ціннісні пріоритети. Наша спільна діяльність в тилу спрямована на підтримку і закріплення цих цінностей, є важливим внеском в перемогу України, яка обрала європейський шлях». 

З доповіддю про перші євроінтеграційні проекти в Житомирському регіоні та їх результати виступив Микола Кордон, засновник та керівник Житомирського регіонального навчально-наукового центру з європейської та євроатлантичної  інтеграції України у 2004-2019 роках, що був створений і продовжує функціонувати в ЖДУ ім. І. Франка. Він зазначив: «Росія веде боротьбу проти ЄС, веде боротьбу проти європейської інтеграції і будь-якої країни і не тільки України. Наш університет питаннями європейської інтеграції України займається 20 років. З 2004 року в університеті почав читатися курс «Європейська та євроатлантична інтеграція України». В цей час ніде в Україні такий курс не викладався. Було підготовлено методичне забезпечення, необхідні посібники, які видав київський Центр учбової літератури, Міністерство освіти і науки рекомендувало їх як посібник для вищих навчальних закладів України. Видано було збірник студентських наукових робіт. Нами було налагоджено співпрацю з обласною адміністрацією, міською радою, створено лекторську групу. Наш досвід вивчала вся Україна. Нашу роботу рекомендували київські Ліга Україна-НАТО та Інститут трансформації суспільства».

Світлана Близнюк, заступник директора Департаменту освіти і науки Житомирської обласної військової адміністрації, розповіла про співпрацю з ЄС у сфері: «Закладами вищої освіти області проводиться системна робота включення до європейського освітнього простору: залучення до міжнародних проектів, академічна мобільність здобувачів і науково-педагогічних працівників, проведення міжнародних конференцій, семінарів, представлення закладів освіти у міжнародних рейтингах. Протягом останніх років проекти наших університетів вибороли проекти, які фінансуються за рахунок європейських коштів. Зокрема, сьогодні реалізується три проекти за підтримки найбільшої програми ЄС з фінансування науки та інновацій Горизонт Європа. Заклади продовжують активно долучатися до програм Еразмус+, за Модулем Жан Моне реалізується шість проектів. Діють інші програми – Еразмус К1, К2, що дають змогу проводити спільні дослідження, проходити стажування та здійснювати академічні обміни в університетах країн-членів ЄС. Здобувачі та викладачі долучаються до програм проектів Польського національного агентства з питань академічного обміну, стипендіальної програми ЄС для лідерів громадянського суспільства країн Східного партнерства, Стипендії Івана Виговського. Географія країн, з якими відбувається співпраця, доволі широка: Республіка Польща, Німеччина, Кіпр, Чехія, Норвегія, Іспанія, Великобританія, Литва, Ірландія, Італія, Фінляндія, Австрія, Швеція».

Щодо реалізація міжнародних програм, спрямованих на підтримку економіки, відновлення та зростання України виступив Павло Куц, начальник відділу зовнішньоекономічної діяльності Департаменту агропромислового розвитку та економічної політики Житомирської обласної військової адміністрації, в.о. заступника начальника управління зовнішньоекономічної політики та підприємництва: «В євроінтеграційних процесах Житомирщина не стоїть на місці. Ми перейшли від епохи роздумів до чітких дій. Між громадами Житомирщини і європейськими муніципалітетами було укладено близько 46 угод про партнерство, з них 95% з країнами ЄС. Стосовно зовнішньої торгівлі, у 2023 році ми вели зовнішньоекономічну діяльність з усіма країнами ЄС і надходження інвестицій на 95% складалося з країн ЄС. Рушійною силою змін в напрямку євроінтеграції є започаткування широкої участі територіальних громад Житомирщини в програмах міжмуніципального партнерства і програмах транскордонного співробітництва. Маємо успішні кейси в реалізації міжмуніципального партнерства. До речі, досвід партнерства Житомира з містом Дортмунд – гарний приклад, де європейські партнери не тільки надають нам м’яку допомогу у вигляді консультацій розроблення програмних документів, а й допомогу – транспортні засоби та технічну допомогу такої як тролейбусна лінія, яка фінансується за кошти Європейського банку реконструкції та розвитку. Щодо транскордонного співробітництва, гарним меседжем є те, що горизонти розширено від шести областей нашої країни до усіх. Громади Житомирщини вже в березні цього року 30% громад області долучилися до програми транскордонного співробітництва, що є великим позитивом».

Директор Державного архіву Житомирської області Ігор Слобожан виступив з темою «Архів як елемент культури регіону, його туристичної привабливості»: «Важливою є регіональна пам'ять, яка формує любов до конкретного населеного пункту, що є фундаментом любові до держави в цілому. На жаль, в українців зараз не сформоване адекватне сприйняття історії як науки та відсутнє глибоке знання самої історії. На сьогодні є об’єктивна вимога для популяризації історичних знань, зокрема на регіональному рівні. Державний архів Житомирської області – один з найбільших в Україні за обсягом архівних матеріалів та їхньою географією – Житомирська, Рівненька, Волинська, частково Тернопільська, Хмельницька, Київська, Вінницька області, деякі населені пункти Республіки Молдова. В архіві зберігається понад 1,5 мільйона справ. Архів популярний серед громадян України та інших країн. В архіві зберігаються документи з підписами європейських монархів XVII-XIX століть. Найстаріший документ виявлений в архіві датується 1561 роком. Викликають надзвичайне зацікавлення у громадян розсекречені документи радянського періоду, архівно-слідчі справи періоду репресій 30-х років минулого століття. Також зараз популярними є генеалогічні дослідження, оскільки на території Волині жили поляки, німці, чехи, євреї, інші національності, до нашого архіву їдуть відвідувачі не тільки з України, а й багатьох європейських країн і не тільки. Активно розвивається оцифровка архівних фондів, як частина архівної системи України, в співпраці з міжнародними партнерами. Архіви України за результатами минулого року входять в п’ятірку за темпами оцифрування документів. Прогнозується, що в найближчі п’ять років оцифруються всі документи генеалогічного характеру в архівах України».

Ілона Колодій, начальник Управління культури Житомирської міської ради, повідомила про становище культури Житомира в умовах війни та міжкультурний діалог: «За період воєнного стану у 2022 році було проведено 2509 заходів, охоплено 56707 осіб. В умовах воєнного стану ми переформатували свою роботу, працівники культури працюють на своєму культурному фронті. На основі Палацу культури в Житомирі створено культурно-гуманітарний центр. В 2023 році було проведено 2659 заходів, охоплено 117000 осіб, з них 60% діти. В цьому році працівники культури сконцентрували свою роботу на підтримці ЗСУ та внутрішньо переміщених осіб. Місто Житомир має багато міст-побратимів, сьогодні йде співпраця з Францією, Італією, Польщею. Міжнародна співпраця і діалог є обміном та донесенням нашої культури світу». Ілона Колодій пояснила, що підростаюче покоління активно включається в європейські мистецькі конкурси, на яких представляють колорит нашого міста та України, що безпосередньо сприяє міжкультурному діалогу в практичній площині.  

Тетяна Парфентієва, депутатка Житомирської обласної ради (комісія з гуманітарних питань), представила тему «Рух до «соціальної Європи» в сфері інклюзивності, розвитку культури та сталого туризму». Зокрема, вона відзначила: «Сьогодні Україна показує неймовірні приклади як любити свободу, як бути жертовними, захищати свої принципи, свої наративи. Власне бути українцем сьогодні – це про те, щоб закатати рукава і активно працювати. Останній мій проект – це книжка нашого земляка Івана Огієнка «Українська культура», яку видано моїм депутатським коштом. Україна вибрала європейський вектор, відійшовши від багатовекторності. У мене питання до тої великої роботи, яку ми маємо сьогодні робити. Культура – фундамент і дорога з двостороннім рухом. Ми маємо брати те, що дають партнери і давати своє, але дуже гідно. Був такий проект «Декомунізовані українські мозаїки». У кінотеатрі «Жовтень» була виставка і дуже гарний фестиваль. Наш житомирський «Жовтень» представлений у всіх арт-галереях. Це був приватний проект, бо наша держава такі речі не фінансує». Тетяна Парфентієва звернулася з закликом до учнівської та студентської молоді бути активними й у питаннях культури читання та рекомендувала книги, що є важливими у формуванні світогляду. На думку депутатки державі варто звернути увагу на фінансування культурних установ та власне сучасного мистецтва, яке є засадничим при формуванні погляду на сучасне українське суспільство.  

Голова ГО «Скриня корисних справ» Оксана Давиденко презентувала доповідь «Громадська активність у сфері гендерної рівності»: «Євроінтеграція дуже пов’язана з громадською активністю. Функціонуюча демократія, звичайно, неможлива без розвинутих громадських організацій. Курс на євроінтеграцію ми взяли дуже давно. Коли ми уклали Угоду про асоціацію з ЄС, було визначено, що ми маємо враховувати питання рівності між чоловіками і жінками при розробці та провадженні законів, адміністративної політики. Гендерна політика з’явилася в нашому активному лексиконі не так вже і давно. Гендерна політика прошита в українське законодавство, але якщо ми говоримо про практичну реалізацію, це не лише законодавство, це – розподіл грошей, це називається гендерно орієнтоване фінансування, прийняття рішень на державному рівні, це – гендерно орієнтоване врядування. Я представник громадської організації, яка позиціонує себе як жіноча та феміністична і брала активну участь у просуванні гендерної політики. Українському жіночому руху виповнюється в цьому році 140 років. Громадські організації адвокатують питання, які пов’язані з нашим активним сьогоденням і життям. Нам потрібно робити так, щоб наше законодавство відповідало нормам ЄС. Житомир – друге місто, яке ратифікувало європейську Хартію рівності чоловіків та жінок. Жіночі феміністичні організації активно об’єднуються, тільки об’єднуючись можна досягати якихось великих речей, можна просувати адвокаційні кампанії. Мережування на локальному рівні – дуже важливо. Буквально декілька днів тому ми представляли книгу «Це воює вона», про жінок які сьогодні воюють».

Доктор історичних наук, професор кафедри історії України ЖДУ ім. Івана Франка Ольга Білобровець, яка отримала Стипендію ім. Івана Виговського та цього навчального року перебуває на стажуванні в університетах Польщі, розповіла про особливості отримання стипендії та охарактеризувала реалізацію наукових проектів українськими вченими  у європейському вимірі. Нагорода імені Івана Виговського передбачає 12-місячне науково-дидактичне стажування в шести польських університетах для кандидата чи доктора в галузі гуманітарних наук. Програму спільно фінансують 22 польські вищі навчальні заклади та наукові інституції. Нагорода імені Івана Виговського має на меті відзначення заслуг громадян України в розвитку науки, культури та громадського життя, формуванні й розвитку громадянського суспільства в Україні та будівництві демократичної проєвропейської України, що поважає найкращі традиції колишньої Речі Посполитої та бере до уваги історичні, сучасні й майбутні зв’язки України з Польщею та Європою.

Нагорода була заснована у 2014 році Центром східноєвропейських студій Варшавського університету, найпрестижнішими польськими університетами (Варшавським, Ягеллонським, Вроцлавським, Університетом Адама Міцкевича в Познані) та чотирма університетами, розташованими вздовж східного кордону Польщі, зокрема Університетом у Білостоці, Університетом Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, Люблінським католицьким університетом, Жешувським університетом, а також Колегією Східної Європи у Вроцлаві та Національним інститутом Оссолінських у Вроцлаві.

Пізніше до нагороди приєдналися нові навчальні заклади: Гірничо-металургійна академія в Кракові, Познанська політехніка, Варшавська політехніка, Вроцлавська політехніка, Головна школа сільського господарства, Педагогічний університет у Кракові, Аграрний університет у Кракові, Гданський, Лодзький та Вармінсько-Мазурський університети. Урочисте вручення нагороди відбувається у Варшавському університеті щороку 22 травня, в день, коли Сейм ратифікував Гадяцьку унію між Річчю Посполитою Обох Народів та Військом Запорозьким.

Лауреат нагороди, кандидат у галузі гуманітарних наук, отримує можливість пройти річне наукове стажування, відвідуючи по черзі шість польських університетів, де може вести лекції на теми, пов’язані з історією або сучасністю України та регіону, польсько-українськими відносинами, а також займатися власною архівною та дослідницькою роботою.

Голова ГО «Польський студентський клуб» Валентина Юсупова розповіла про реалізовані міжнародні проекти та співпрацю з викладачами ЖДУ ім. І. Франка, органами влади та активними житомирянами. Громадська організація очолювана Валентиною Юсуповою досягнула значних успіхів у реалізації спільних українсько-польських проектів. Налагоджена співпраця з польським урядом дала позитивний результат у налагодженні міждержавного діалогу та комунікації, популяризації необхідності такої співпраці. Особливо вагомою діяльність ГО «Польський студентський клуб» є в освітньо-просвітницьких проектах та культурних заходах Житомира й області. За умов війни «Польський студентський клуб» налагодив гуманітарну допомогу з Польщі для жителів житомирського регіону та допомагає українським біженцям в Польщі. Польські громадські організації в Україні стали надійним промоутером держави як на рівні Польщі, так і Європи загалом. 

Вчитель ліцею № 21 та волонтер Андрій Магалецький розповів про волонтерство як елемент формування культури громадської участі учнівської молоді: «Громадянське суспільство – те, яке може брати на себе відповідальність за розвиток країни. Війна для України стала каталізатором волонтерського руху. За даними 2022 року 86% українців стали благодійниками і 33% українців долучилися до волонтерства. Наш ліцей на сьогоднішній день придбав для ЗСУ два автомобілі і неймовірно захоплює як діти до цього доєднуються. Також діти долучаються до допомоги тваринам, відвідують притулок. Ми влаштовували зустрічі з військовослужбовцями. В деяких країнах волонтерська діяльність є обов’язковою для того, щоб вступити в престижний навчальний заклад, отримати професію. В Україні в 2023 році була спроба запровадити такий законопроект, його відхилив комітет з питань освіти. Надзвичайно шкода, але були об’єктивні причини. У нас хотіли включити волонтерство в формат формальної освіти».

Завершуючи круглий стіл, модератор заходу Вікторія Венгерська висловила слова вдячності всім учасникам – представникам місцевого самоврядування, депутатського корпусу, громадських організацій, науковцям, студентській та учнівській молоді, які мали змогу обмінятися думками та налагодити комунікацію, що сприятиме майбутнім заходам та проектам в межах євроінтеграційних процесів України. Також Вікторія Венгерська окреслила наступні кроки, які будуть втілені у ході реалізації проекту «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» за програмою Європейського Союзу Еразмус+ напрямку Жан Моне.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Антон СИЧЕВСЬКИЙ

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 26.04.2024. URL: http://www.history.zt.ua/2024/04/naukovtsi-predstavnyky-vlady-i-hromadskosti-obhovoryly-napriamky-ta-rezultaty-yevrointehratsiinykh-protsesiv-na-zhytomyrshchyni.html

Кафедра історії України Житомирського державного університету імені Івана Франка розпочинає реалізацію Модуля Жана Моне

Важливою подією в Житомирському державному університеті імені Івана Франка стала перемога кафедри історії України в конкурсі проєктів ЄС Erasmus+ напряму Жана Моне. Кафедра історії України отримала фінансування на реалізацію Модуля Жана Моне «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики», який розрахований на три роки. Це – проєкт у сфері вищої освіти, який реалізується кафедрою історії України за підтримки Європейського виконавчого агентства з питань освіти та культури.

Метою проєкту є покращення бакалаврської, магістерської, PhD програм в галузі історії відповідно до викликів сучасності, з метою підвищення рівня знань щодо базових засад та принципів функціонування ЄС, процесів європейської інтеграції України, розуміння сутності проблем і політики історичної пам’яті, європейських міграційних процесів. Передусім проєкт відзначається освітнім характером та передбачає включення в освітній процес на історичному факультеті навчальних курсів «Європейські студії», «Історична пам’ять та історична політика країн ЄС та України», «Україна в європейських міграційних процесах». Проєкт також передбачає наукову та просвітницьку складові: проведення тематичних наукових досліджень і заходів, поширення знань про європейські демократичні цінності тощо.

Загальна мета напряму Жана Моне в рамках Програми ЄС Erasmus+ спрямована на активізацію євроінтеграційного дискурсу; сприяння досконалості євроінтеграційних студій; залучення ЗВО до дослідження євроінтеграційних процесів; поширення ідеї Об’єднаної Європи, знання про ЄС у широкому суспільстві, наближення ідей ЄС до громадськості.

Важливо, що вказана мета і проєкту кафедри історії України, і загальна мета у рамках напряму Жана Моне передусім будуть реалізовуватися в Житомирській області.

Символічний старт проєкту кафедри історії України «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» відбувся 8 листопада 2023 року, коли в Житомирському державному університеті імені Івана Франка відбулася його презентація.

Із привітальними словами до учасників заходу звернулися ректор університету, д-р біол. наук, проф. Галина Киричук; проректор з наукової та міжнародної роботи, канд. екон. наук, доц. Тетяна Боцян; проєктний менеджер Національного Erasmus+ офісу в Україні Петро Крайнік; депутат Житомирської обласної ради Людмила Кицак; депутат Житомирської міської ради, голова ради докторів університету, д-р філол. наук, доц. Олена Юрчук; голова громадської організації «Скриня корисних справ» Оксана Давиденко.

Презентували проєкт «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» його керівник д-р іст. наук, проф. Вікторія Венгерська; виконавці проєкту доктори іст. наук, доценти Сергій Стельникович, Ольга Білобровець, кандидати іст. наук Іван Ковальчук, Антон Сичевський, Олександр Максимов.

Разом з викладачами на заході були присутні студенти Житомирського державного університеті імені Іван Франка, викладачі інших ЗВО України, зокрема Вінниці, Житомира, Сум.

І у привітальних словах, і у виступах, які стосувалися презентації проєкту, акцентувалася увага на тому, що успішне досягнення його мети є можливим через поєднання зусиль як, власне, керівника й виконавців проєкту, так і органів влади та представників громадських організацій.

Прикметно, що саме 8 листопада 2023 року Європейська комісія рекомендувала Європейській раді розпочати переговори про вступ України до ЄС. Про це на офіційній прес-конференції заявила Президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн.

Більш детальна інформація про проєкт кафедри історії України – Модуль Жана Моне «Європейська інтеграція та Україна: історична пам’ять та міграційні виклики» – на веб-сторінці https://erasmus-project.zu.edu.ua та на фейсбук-сторінці https://www.facebook.com/EIUHMMC.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus+ Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Сергій Стельникович

Інтернет-видання "Житомирщина історична". 18.12.2023. URL: http://www.history.zt.ua/2023/12/kafedra-istorii-ukrainy-zhdu-rozpochynaie-realizatsiiu-modulia-zhana-mone.html

Німецька політика пам’яті та Житомирщина

Розв’язання війни проти України Путін намагається виправдовувати недолугими історичними аргументами, відмовляючи нашій державі та її громадянам у праві на існування.

Головні кліше, які використовують кремлівські пропагандисти для змалювання негативного образу і української влади, й переважної більшості населення, – фашистський/нацистській київський режим (попри те, що Президент України є етнічним євреєм), «бандеровці».

Для Німеччини, яка разом із Францією відіграє провідну роль у Європейському Союзі, подібні означення пов’язуються із травматичною пам’яттю та тривалим процесом подолання свого минулого. На сьогодні Німеччина стала одним із лідерів у наданні підтримки Україні. Це стосується як позиції щодо просуванням ідеї вступу нашої країни до ЄС, так і матеріальної допомоги, надання зброї, а також максимальної підтримки біженців з України. 

Тема України та війни проти неї залишається ключовою в Німеччині, не сходить зі шпальт газет та новинних сайтів, попри намагання російських пропагандистів переконати себе та весь свій у «втомі» від України. Технологічні умови ХХІ ст. радикально різняться від попередніх історичних періодів. Сучасна війна фактично транслюється on-line, як і всі злочини, які здійснюються окупантами. В таких умовах маніпулювати інформацією практично неможливо. Розуміння важливості підтримки України та її боротьби за ідеали демократії відображаються і в культурному просторі німецької столиці. Практично у всіх музеях Берліна від початку російської агресії створені додаткові експозиції, присвячені цій війні, або ж до них включені роботи українських митців, з метою популяризації культурних надбань нашої країни. Адже ще одним аргументом, який активно використовує Росія, є наполягання на «величі» її культури та відсутності такої в України.

Для Німеччини дуже складним питанням залишається переосмислення нацистського періоду, який пов’язується із перебуванням при владі членів націонал-соціалістичної партії на чолі із Гітлером. У столиці країні є декілька музеїв, створених  з цією метою. Серед найбільш відомих – меморіал убитим євреям Європи або Меморіал жертвам Голокосту. На сьогодні цей пам’ятник належить до найбільш відвідуваних у Берліні. Його відкрили у 2005 р. на великому полі між Бранденбурзькими воротами, фактичним символом Берліну, та місцем, де розташовувався бункер Гітлера. Щорічно меморіал відвідує більше 3,5 млн осіб. Архітектурним втіленням пам’яті про жертви націонал-соціалізму є 2 700 сірих тумб різних розмірів зі специфічним розташуванням, яке створює у відвідувачів складну гаму почуттів та переживань. Вони поєднується із музеєм, який розміщується у спеціальному приміщенні, під плитами.

Експозиція музею містить значну кількість візуального матеріалу (світлини, листи, відео), які дозволяють відтворити особливості життя єврейських громад європейських країн, Радянського Союзу до війни. Окремий зал присвячений внеску сучасної ФРН, її громадських інституцій у справу вшанування пам’яті загиблих євреїв не лише в Німеччині, а й в інших країнах. Тут представлено декілька карт, на яких помічені населені пункти, в яких спорудження пам’ятників на вшанування жертв Голокосту відбулось за рахунок Німеччини, зокрема Фонду «Меморіал убитим євреям Європи». На території України представлено три таких пункти – Київ, містечко Браїлів на Вінниччині та Бараші (колишнього Ємільчинського, а зараз – Звягельського району нашої області). Проєкт, що фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини від 2010 р., поставив собі за мету висвітлити забуті сторінки геноциду євреїв і ромів в Україні та захистити поховання жертв. Появі пам’ятного знаку поблизу Барашів передувала дослідницька робота, до якої долучились представники Українського центру вивчення історії Голокосту на чолі із доктором А. Подольським. Брали участь в організації досліджень, пошуку місця розстрілів та запису усно-історичних інтерв’ю мешканців колишнього містечка (цей статус Бараші мали до чергової адміністративної реформи) і студенти історичного факультету Житомирського державного університету ім. Івана Франка.

В реалізації своєї політики нацисти часто спирались на місцеве населення. Результатом активної  антисемітської пропаганди, яка супроводжувала просування нацистів на території Радянського Союзу, стала участь частини місцевого населення (перш за все йдеться про тих, хто служив у поліції), в акціях знищення євреїв. Поблизу Барашів розташовувалося декілька сіл, на території яких від ХІХ ст. компактно проживали німецькі колоністи. У випадку мешканців Барашів, як доведено дослідниками, що вивчали архівні документи, до акцій мали відношення поліцейські із Непізнаничів, колишньої німецької колонії. Місце розстрілів з часом почали використовували під сількогосподарські роботи, тому дослідникам довелося провести додаткові пошуки. Результатом цієї роботи стало відкриття 17 вересня 2019 р. меморіального знаку на честь загиблих місцевих євреїв під час Голокосту.

Сила сучасних демократій полягає у мужності визнавати власні помилки, переосмисленні минулого. Не менш важливою їх рисою є і  спроможність відстоювати власні ідеали, загальнолюдські цінності у спільній боротьбі проти сучасного аналогу нацизму – путінського рашизму.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus + Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Вікторія Венгерська, професорка, завідувачка кафедри історії України Житомирського державного університету ім. Івана Франка

Інтернет-видання "20 хвилин". 24.12.2023. URL: https://zt.20minut.ua/Podii/nimetska-politika-pamyati-ta-zhitomirschina-11907015.html

Освіта для дорослих – ознака сучасного життя: європейський досвід

Стрімкий ритм сучасного життя, швидкий розвиток технологій, необхідність постійного оновлення знань зумовили потребу в організації освіти для дорослих. Ця ідея є дуже популярною в європейському співтоваристві, що дозволило їм виробити впродовж останніх десятиліть основні напрямки безперервної освіти для дорослих.

Організація освіти впродовж життя дозволяє розвинутим європейським країнам бути спроможними витримувати високу конкуренцію, розвиваючи людський потенціал.

Більшість людей у світі сьогодні стикається з проблемою «ейджизму», тобто зменшенні можливостей для працевлаштування людям 50+. Часто в оголошеннях роботодавців озвучуються вимоги до кандидатів – значний досвід роботи і вік не старше 40-45. Тому вже в 90-х роках у більшості європейських структур, що відповідають за гуманітарну політику, повстало завдання розвитку освіти для дорослих. Вже в 2018 р. Рада Європи затвердила рамку ключових компетентностей для навчання впродовж життя. Значущість освіти впродовж життя для розвитку європейської економіки, соціального захисту та зайнятості населення, посилення людському потенціалу, розвитку можливостей, творчих здібностей та професійного зростання людей підтверджено у 2020 р. в європейській стратегії «Європа 2020».

Для реалізації цієї програми необхідно вирішити низку питань, пов’язаних з фінансуванням та юридичним урегулювання питань освіти. Соціально-економічні, суспільно-політичні та культурні зміни, що відбуваються сьогодні у світі, зумовлюють велику кількість програм для навчання у системі освіти для дорослих протягом життя. Їх головне завдання – вивести фахівця на ринок праці. Ще одним важливим завданням є розбудова структури системи освіти. Так, сьогодні освіта дорослих відбувається в межах формальної освіти, до якої входять університети, професійно-технічні заклади; неформальної освіти, що складається з різноманітних центрів, курсів, просвітницьких організацій та інформальної освіти – індивідуальна пізнавальна діяльність, спілкування, читання, відвідування культурних установ.

Сьогодні у цій справі значний успішний досвід накопичили Швеція, Німеччина, Велика Британія, Польща. В університетських структурах повсюдно працюють університети третього віку для дорослих. В Україні складниками освіти для дорослих стали післядипломна освіта, професійне навчання, курси перепідготовки та підвищення кваліфікації. Демонструючи наше прагнення увійти в європейський простір, в січні 2023 р. парламент ухвалив у першому читанні законопроект «Про освіту дорослих», розроблений на виконання Угоди про асоціацію з ЄС. Таким чином, шанси українців зі значним життєвим досвідом бути працездатними і корисними суспільству будуть збільшуватися.

Фінансовано Європейським Союзом. Однак погляди та висловлені думки належать лише автору та не обов’язково відображають погляди Європейського Союзу чи Erasmus + Програми ЄС для освіти, навчання, молоді та спорту. Ані Європейський Союз, ані орган, що надає дозвіл, не можуть нести за них відповідальності.

Ольга Білобровець, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Житомирського державного університету імені Івана Франка

Інтернет-видання "20 хвилин". 24.12.2023. URL: https://zt.20minut.ua/Osvita/osvita-dlya-doroslih--oznaka-suchasnogo-zhittya-evropeyskiy-dosvid-11907016.html